учасники 625
 
події 93282
Реєстрація Забули пароль?
Мемуарист » Участники » GripE » Подiї GripE » МЕДИЧНИЙ ТЕХНІКУМ

МЕДИЧНИЙ ТЕХНІКУМ

07.07.1947 – 25.06.1949
Бердичів, Житомирська, Україна

15 травня 1950р. Житомир.

ТЕХНІКУМ

 Був ранок липня місяця 1947 року. Мені було дев’ятнадцять років.

 Ми з дівчатами відправили шофера з машиною в село, щоб розказав батькам про пригоду зі мною, і що ми поїхали в Бердичів по важному ділу. Щоб батьки не тривожились, коли ми не повернемося сьогодні.

 Я і трійко дівчат, Мислива Харитя, Блощук Ганя і Марина, сіли на платформу з-під вугілля товарного поїзду і поїхали в Бердичів. Коли приїхали туди, був обід, 12 годин. Розпитали у людей, де знаходиться медичне училище. Нам розказали – йти прямо від станції по цій дорозі, справа глибоко в подвір’ї буде двухповерховий цегляний будинок з колонами. Від станції це було недалеко. Зайшли в подвір’я, на якому після дощу стояла калюжа води. Зайшли в будинок. В коридорі прочитали вивіску – учительска. Зайшли не стукаючи, по сільському. За столом сидів пожилий чоловік, жовтий, з пораненням в горло і трубкою, вставленою в горло. Фронтовик, директор цього училища. Олександр Олександрович Пит. Ми склали своє прохання. Він сказав: - Оце кадри, такі після закінчення училища не будуть проситись, щоб їх оставили в місті при мамі.

 Розказав, що з завтрашнього дня (25 липня) проводитимуться консультації, а з першого серпня начнуться екзамени. Предметів для здачі було сім, а конкурентів – шість чоловік на місце.

 - Здасте екзамени, тоді привезете атестат про закінчення школи і справку з села, що сільрада і колгосп не перечитимуть вчитися.

 Паспортів тоді не було. Покликав жінку-завхоза. Розпорядився, щоб видала нам мішки, і що він договориться з селом. Скраглієвська показала, де набрати в мішки соломи. Це були наші матраци без постілля і подушок. Консультації нам дали згадати багато вченого в школі. І ще директор розпорядився, щоб таким, як ми, приїжджим давали по стакану чаю і 200 грамів хліба в день. Так що в цей 1947, напівголодний рік, ми були трішки ситі і багаті вошима, якими щиро ділились з сусідами по матрацах. Матраци були розкладені прямо на полу в кімнатах.

 Першого серпня був перший екзамен – диктант по російській мові. Через два дні – диктант по українській мові., ще через два дні - письмова математика. Хто здав письмові роботи успішно, залишались здавати усні: історію, географію, російську і українську мови, геометрію, хімію, фізику і ще – конституцію. Після перших трьох письмових екзаменів більша половина абітурієнтів відсіялась. Із села зостались тільки я і Харитя. Ми і були зачислені. Ура!

 Сказали, що заняття розпочнуться з першого вересня. Ми приїхали додому, і яким нам був вкісним той домашній борщ – проголодались, але були героями села.

 На слідуючий рік, добре підготувавшись, Марина, Ганя Блощук і Ганя Мельник поступили в Бердичівський дворічний педагогічний інститут. Ми були першими піонерами, які вирвались з села. Батьки цим гордились. Батько говорив сусідам: наша Лисавета має в голові клепку – пішла в науку. Вдома розпочались приготування. Мама набрала (купила) в кооперації перкалю і пошила мені дві сорочки на шлейках, купили сині парусинові тапочки. Баба Ліксандра вишила блузку, а мама з солдатського віщмішка пошила мені спідницю, а з німецької шинелі утеплений клоччям піджак, зимовий на підкладі.

 З цим я і закінчила перший курс. З хорошими оцінками впридачу. За квартиру я платила 5 карбованців в місяць. Стільки нам давали стипендії. Ще нам давали по півкілограма хліба на день, один кілограм копченої ковбаси і літр олії на місяць. Я часто їздила додому, привозила батькам гостинці – ковбаску. А з дому брала картоплю, то сметану, то пшоно на куліш. На моє щастя з зими зостались цілі шиті валянки і галоші. А батько за літо купив плюшеве пальто. Так що на другому курсі я вже мала валянки, і пальто. На другому курсі відмінили нам давати ковбасу і олію. Хліб ще давали на протязі року.

 Одного разу в Бердичів приїхав на зустріч з глядачами актор Кадочников. Він грав Мересьева в кінофільмі «І один в полі воїн». Грав також в «Сказании о земле Сибирской» Грошей не було, а побачити цю знатність хотілося. От ми, чотири подруги, попросили продавщицю, щоб вона нашу пайку хліба не розрізала, а дала цілий буханець. Тамара, одна з моїх найкращих подруг, понесла цей хліб на ринок і продала. За 100 карбованців, тоді така ціна на хліб була, а квиток в театр коштував 25 карбованців. Як раз на чотирьох. Отак ми побачили знаменитість.

 Так от, про Тамару. Це була дуже душевна і щира дівчина. Дочка директора маслозаводу. Сама – старша із дев’яти дітей. Вона мене забрала до себе на квартиру і ми з нею заодно працювали на маслозаводі. Днем вчилися, а вночі мили бідони спід молока. В кожному лишалось по грам 100-200 молока, ми його зливали окремо і для всієї сім’ї варили кашу. Це був такий навар директору маслозаводу. Красти, як тепер крадуть, він не вмів.

 Кадочникова мені прийшлося побачити ще раз в Бердичеві в 2000 році. Це був сухенький рухливий старичок зі вставними протезами зубів. Так що роки роблять своє, не дивлячись на чини і звання.

 Тепер навчатись на другому курсі стало важче. Вчили не тільки теорію, теж і практика почалась. Ще ми разом з німецькими воєнноплєнними розбирали руїни центра міста. Ми кирками видовбували уцілілу цеглу. Німці на носилках виносили і тут же строїли будинки для місцевих мешканців і для себе два бараки на зиму на Червоній Горі. Один з них ще до сих пір зберігся. В ньому надали квартири сім’ям, в котрих чоловіки згинули на фронті. Ми з Тамарою вишукували уламки дерева і в’язками носили до неї додому. Так ми обезпечували дровима їхню велику кімнату з глиняними полами. Спали всі покотом на соломі на полу. Нас з Тамарою називали серед студентів сестрами. Все життя ми піддержували дружбу. А в 1998 році подруги не стало.

 Третій курс, випускний, нам, особливо мені, вдався щасливим. В той час на свої студентські гроші я купила державну облігацію. І виграла на неї 10 тисяч карбованців. Це була дуже велика сумма. Половину віддала батькові на будівлю хати, бо стара вже валилась. А за другу половину грошей накупувала собі одежі. Не обідила і Тамару, і Василя подарунками.

 Коли після розподілу випускників на роботу я попала робити в участкову лікарню акушеркою, то, судячи по одежі, мене приймали за дитину з багатої сім’ї. Допомагала і Марії трошки. Це було село Висока Піч Житомирського району. Ще будучи на практиці в Янушпільській лікарні, я познайомилась з таким же бідним, як я, хлопцем, чесним і трудолюбивим.

 В 1952 році ми побралися і прожили разом 31 рік, як 31 день. Я працювала акушеркою, а Антон на тимчасових роботах: то на цукровому заводі, то шофером в автоколоні. Йому було соромно, що я маю постійну роботу, а він - ні. Ми переїхали до Одеси, де вчилась в інституті Марія. Це теж був важкий труд, завжди тягнули дві роботи, бо потрібно було ростити двох синів. Старший подружився з сусідськими хлопцями з неблагополучних сімей і піддався їхньому поганому впливу. Так і зостався чорноробом неосвіченим. Менший сам прагнув до науки. Закінчив одеський університет, став геологом. В зв’язку з розпадом Союзу прийшлось не раз міняти роботу. Чим це скінчиться – буде видно. Но в нього розумна голова, пристосується. Старший подався за кордон, в Швецію. Живе добре. Але чужина не родина, плаче серце, як дитина. Він там буде все життя чужим серед чужих.

 РЕСТОРАН

Родич моєї подруги Тамари працював офіціантом в ресторані. Вирішив нас познайомити з офіцерами, котрі були постійними відвідувачами цього ресторану. Я і Тамара прийшли. Були обидві одягнуті в сіренькі хлопчатобумажні фуфайки, які нам видали, як спец одіж на маслозаводі. І взуті в резинові чоботи. Дядько Тамарин нас зустрів, предложив роздягнутись в гардеробі. Гардеробщик взяв наші фуфайки двума пальцями за петлю і сторожко повісив на крісло, яке стояло біля стіни, не змішуючи з шинелями офіцерів і шубами багатих дам. Нам стало ясно і стидно за свою бідну одежу. Дядько підвів нас і посадив за стіл, потім пригласив двух офіцерів. Офіцери заказали вино і закуску, і непристойно предложили випити. Нам з Тамарою стало соромно, за кого нас приймають ці офіцери. Ми обидві вискочили із-за столу, схопили свої сіренькі фуфайки і, прямо сказати, втікли з цього ресторану. Потім дядько нас сварив, казав, що ті офіцери з таких же бідових і сільських сімей, як і ми, і шукають таких же бідових дівчат, щоб одружитись. Казав, що його вони просили познайомити нас поза рестораном. Але нам було соромно, що ми були так бідно вдягані. З тих пір ні я, ні Тамара ніколи не посіщали ресторани. Щитали, шо то для богатих.

 ВАГОННІ СХОДИНКИ

Вчились ми з Харитиною на одному курсі акушерок. Було так: кожну суботу після занять в технікумі ми йшли на залізничну станцію, сідали на любий товарний поїзд, рідко коли на платформу, більшість у тамбурі, або ж просто чіплялись за сходинки і так, на свій страх і риск, висіли, взявшись за поручні вагона. Доїжджали до Чуднова, а потім йшли пішком від станції до села 18 кілометрів. Вдома ночували, брали торби з харчами, які готували нам матері. По більшості це були пироги з квасолею, тертим горохом, вареними сухофруктами, картоплею, морквою. І пара стаканів пшона на куліш. І міряли назад дорогу до станції, а там товарним поїздом до Бердичева. Були щасливі, як з заходу йшов поїзд, напружений дровима чи дошками. Тоді ми їхали на платформі, сховавшись між дров. Ніхто нас не ганяв, не знімав з поїзду, бо тоді всі так їздили, і народ був доброзичливий один до одного. Але було і таке – вчепились ми з Харитиною за поручні на сходинках, проїхали до станції Демчин, товарняк зупинився. У Хариті за спиною був прив’язаний рогозяний кошик. І тут хлопчаки перерізали мотузяки від кошика. Кошик впав, поїзд рушив, а на пероні розсипались пироги і яблука. Харитя зблідла. А я їй сказала, щоб держалась креше. Тиждень переживемо на моїх продуктах. Отаке в нас було розкішне дитинство і юність, але була неудержима тяга мати хотя яку-небудь спеціальність.

 ПРИГАДАЛОСЬ

Для занять у технікумі потрібні були зошити. Батько вигнав горілки бурячихи. Її купляли в Бердичеві на базарі. Ми з Тамарою понесли горілку на базар. До нас підійшли дві немолоді жінки, сказали, що їм потрібно для свадьби дітей. Попросили нас зайти в хату біля ринку. Це була пригожа кімната, на вішалці висіла одежа, під вішалкою багато старенького дитячого взуття. Ці жінки забрали в нас «генсюр» з горілкою, сказали посидіти, поки вони переллють горілку в свій посуд і принесуть гроші. Підіждали ми півчаса і в нас закралась підозра. Виглянули за ті двері, в котрі вони пішли. Це був вихід на вулицю з напівзруйнованим будинком. На смитнику ми назбирали обгорточного паперу, Тамарина мама нам цю цей папір утюжила і зшивала в зошити трьома такими защипами. З тими зошитами ми закінчили перший курс навчання.

11.10.2011 в 12:07

© 2011-2018, Memuarist.com
Юридична інформація
Умови розміщення реклами
Подiї