учасники 625
 
події 93270
Реєстрація Забули пароль?
Мемуарист » Участники » GripE » Подiї GripE » НАГОРОДЖЕННЯ МАМИ

НАГОРОДЖЕННЯ МАМИ

15.07.1947
с. Бурківці, Житомирська, Україна

1947р. Я вирішила вчитись на медіка

НАГОРОДЖЕННЯ МАМИ

В 1947 році маму визвали в Янушпіль в райісполком. Ми не знали, з якою ціллю і всі хвилювались. Вечером вона приїхала з такою звісткою: її нагородили медаллю материнства, яка зберігається в мене до цих пір. Плюс грошова допомога – 40 карбованців щомісячно. Це був доповнюючий бюджет в сім’ю.

Був ще такий випадок в селі. Стельмах Клим був мобілізований на війну, як і всі односельчани. Оставив свою дружину Зоську з п’ятьма маленькими дітьми. Один Бог і люди знають, як вона побивалась, щоб виростити своїх діточок… Один із них, самий менший, і до цього часу працює в селі. В війну на чоловіка прийшла похоронка. А по війні, через 15 років з’явився в селі цей Клим. Жінка, звичайно, його не простила, та й діти поставились з презирством.

Виходить, що під час війни він покохався з медсестрою госпіталю, відказався від своїх дрібних діточок, сказавши своїй новій дружині, що він одинак. Прожив з нею 15 років, а коли та померла, згадав, що в нього є діти. Приїхав в село, але ж і від’їхав з ганьбою. Ні діти, ні жінка його не признали порядочним. Який наніс біль душам.

МОЛОТАРКА

Німці відступили, а на полях зосталися не вимолочені скирди хліба. В колгоспі зосталась в розібраному вигляді молотарка. Сільські умільці її склали і ми, незріла молодь, приступили до обмолоту хліба. В кожного із нас були свої обов’язки. Я подавала сніпки барабанщику, а він їх вкладав в машину – молотарку для обмолоту. Хто відгортав вилами солому, а хто відбирав зерно, хто полову. Солому тут же скирдували. Солома потім використовувалась для підстілки тваринам. Ми, малі, як комахи в муравейнику копошились, або нічого не пропало. Це було підняття України з руїн, бідності. Ніхто не жалився, не хникав. Так жили і працювали всі українці. Весною носили пішком босі зерно, привезене для посіву аж із станції за 18 кілометрів. Деякі віддалені села, такі як Стетківці і Носівки були за 25 кілометрів від станції. Але то була ціль – відродити сільське господарство в післявоєнний час.

А мені дуже хотілось вчитись. Осінню пішла в школу – переросток. Тому що під час німецької окупації шкіл не було, і ми три роки не вчились. Нас в селі, охочих до навчання набралося вісім учнів, і ми ходили в школу в Трощу в сьомий і восьмий класи. Ходили в школу босими і в бідній одежі. Весною, коли я пішла до восьмого класу, батько мені купив в якоїсь трощанської тітки приношені гарненькі туфлі на невеличких каблучках. Моїй радощі не було меж. Після закінчення восьмого класу знову пішла працювати. Думка вчитись далі не оставляла мене. Здобути професію, і обов’язково медичну. Нехай не було ні взуття, ні одягу. Ми, підлітки по 16-17 років, працювали грузчиками. То їсть біля молотарки. Одні наші ровесники набирали зерно в мішки, а ми, бригада грузчиків, на вантажній машині, полуторці, відвозили на зерносклад на станцію і там вигружали. На цей раз ми вигружали просо. Мішки були не такі як тепер, по 50 кілограм, а по 80 кілограм. Я взяла такий мішок і понесла по трапу вверх висотою метрів п’ять. Раптом мене цей мішок потягнув назад. Я згубила рівновагу і впала. Покотилась по трапу вниз, я через мішок, мішок через мене. І я несамовито заверещала. Знизу мені кладовщик мені гукав, щоб я держалась за трап, бо втоплюся. Я схопилась обома руками за трап, а моє тіло сповзло, неначе в воду погрузилося, в кучугуру проса. Мене витягнув переляканий кладовщик, сказав, що в просі страшніше можна втопитись, ніж в воді. Нас було чотири дівчини, ми вийшли із складу на вулицю, налякані таким випадком. Навпроти складу на паркані була наклеєна об’ява, що бердичівське медичний технікум набирає студентів. Я, виснажена надмірною працею по здоров’ю, знесилена поганими харчами, вирішила поїхати в Бердичів в розвідку. Сказала дівчатам, і вони теж побажали їхати зі мною.

11.10.2011 в 06:51

© 2011-2018, Memuarist.com
Юридична інформація
Умови розміщення реклами
Подiї