учасники 625
 
події 93380
Реєстрація Забули пароль?
Мемуарист » Участники » GripE » Подiї GripE » СІЛЬСЬКІ ТРАГЕДІЇ

СІЛЬСЬКІ ТРАГЕДІЇ

29.07.1944
с. Бурківці, Житомирська, Україна

Зелений коридор сільської вулиці, що вела з центру села на оболонь до річки світилась синім оком неба. По цій вулиці старий коваль Зволянський проводив на війну двох красенів-синів: Поля, старшого і Стасіка, молодшого. І ще зятя старшої дочки Ядзі Смітка. Очі не плакали, тільки душа. За спиною зціплені міцні руки коваля. Пальці злегка тремтіли. Старша дочка йшла позад, тримаючи за руки двох діток: сина і дочку. Гірко плакала. Мати лежала в ліжку з тяжким сердечним недугом, не підводилась з ліжка, а через дві неділі пішла назавжди з життя. Проводили на війну з тяжким смутком, неначе назавжди.

Менший син Стасік недовго воював. Загинув десь за Любаром. На зятя прийшла похоронка через рік. А Поль повернувся після війни, скалічений, без лівої ноги, контужений. Контузія часто в уяві повертала його на поле бою. Після тривалого лікування впадав в забуття. Завжди шукав самотності і притулку в полі, або в лісових хащах. Там слухав музику лісових зарослів, мову птахів. Набирав букет лісових квітів. Жовті волові очка, пахуча жовта кашка, з медовим запахом біла кашка, пушистий горошок, сині дзвіночки.

Пройшли два післявоєнних роки, поступив в педагогічний інститут. Виздоровів душою і розумом. По закінченні інститута працював в селі Дриглів за Чудновом. Там і найшов свою долю.

А з Ядзєю сталася страшна трагедія. При визволенні нашого села, Бурковець, Радянською Армією з дітьми заховалася в окоп на городі. Червоноармійці йшли лавиною і натрапили на цей окоп. Крикнули: - Хто тут є, виходьте, або будем стріляти. Може, з переляку, ніхто не обізвався, солдати прошили автоматною чергою цей окоп. Насмерть вбило маму і її сина. Дочка Нюся осталась живою. Солдатами були організовані похорони. Це була трагедія для всього села. А старий Зволинський ростив свою внучку, в післявоєнні роки допомогав вчитися в інституті.

Була в селі і інша трагедія. Зеленіла трава, в повному розквіті цвіли квіти. Гаряче обігрівало землю сонце. Це була пора переджнив’я. Під час окупації ми, дітвора, збирали в лісі і полі невикористані снаряди, розбирали їх, і користувалися порохом для підпалювання дров в печі. Порох був різного кольору і різної форми. То в вигляді трубок коротких і довгих, то коротеньких, неначе намисто. Гільзи сплющували і використовували замість ламп, а мідні обрізали і робили кружки.

В липні 1944 року біля кладки через річку зібралися хлопчаки, розбирали такі снаряди. І один снаряд розірвався. Миколу Олійника осколком поразило в саме серце. Смерть наступила раптово. Міші Сапігурову відірвало ногу нижче коліна. То були хлопці 1927-го року народження. Антону Мирончуку поранило п’ятку. Федьку Макордєю осколок попав в око. Помню, його мама плачучи питала: - Федю, ти мене бачиш?

Я в той час прала хуста неподалеку від цього вибуху. І мені попало. Невеличкий осколок поранив мені бедро. Прибіг мій батько, відмив на нозі кров, заніс мене додому і відлупцював приказуючи: - Чого ті туди полізла. А потім батьки попросили, вговорили, щоб я нікому не розказувала. Бо каліку ніхто не візьме замуж. Отак по збігу обставин я перенесла вдруге травму тазобедренного сустава. Що з роками давалося взнаки. А в 1996 році вийшов закон: дітей, які були поранені в наслідок війни, прирівняти до інвалідів війни. За допомогою свідків і слідів поранення я стала інвалідом війни. Поміг мені оформити інвалідність друг і сусід Антона – Мачинський Анатолій Іванович (секретар совіту ветеранів війни)– щира і чесна людина.

Таким образом всі мої недостатки і злидні в дитинстві на старість окупились. Я користуюсь 100% льготами, якими користуються всі інваліди війни. Фізично почуваю себе погано, а держить на цім світі ще трошки мораль – пишу.

09.10.2011 в 17:57

© 2011-2018, Memuarist.com
Юридична інформація
Умови розміщення реклами
Подiї