ПОВЕРНЕННЯ РАДЯНСЬКИХ ВІЙСЬК
Все моє життя ділилось на: «до війни» і «після війни».
Так от, після загарбання нашої території німецькими окупантами нам жилось дуже погано. В Краснополі був призначений паном комендантом рудий німець. Краю знущань над нами не було. Але не так нас гнітив цей німець, як свої сільські запроданці – поліцаї. Думали, що схопили Бога за ноги, а самі потім попали під радянський трибунал.
Був ще у нас сільський староста, то він нам, односельцям, допомагав. Завжди попереджував молодь села, що буде облава, то їсть полювання поліцаїв на хлопців і дівчат для вивезення їх в Німеччину. По його пораді в селі завжди була «епідемія» сипного тифу.
А вошей було незлічно. Та настав час, коли Радянська армія погнала загарбників назад до Німеччини. Німці відступали злі, знесилені. Часто за собою спалювали мости на річках. Особливо впам’ятку, коли вони в хаті роздягались, Клали нижню білизну на стіл і молотком по рубцях воювали з вошами.
Після таких процедур мама завжди отпарувала кіп’ятком і мила сіллю стіл. Пам’ятаю, до нас на подвір’я вечором заїхали дві великі вантажні машини і похідна німецька кухня. Обід ця кухня не встигла приготувати, як по селу вдарили наші славнозвісні «катюші». Горіли земля і люди. Наша розвідка зуміла розізнати, на якій вулиці було найбільше зкоплення фриців. Але німці теж зуміли нашкодити. Вночі взірвали міст на Тетереві. Машини тут же зникли з нашого подвір’я, а кухня з недовареною кашею лишилась як трофей. І впридачу вбитий кухар, якого як шолудивого собаку закопали в нас під грушею.
Батька ми заховали на подвір’ї в погребі, закидали зверху картоплею.
А під ранок в село прийшли наші визволителі. Німці чинили великий опір і наше село переходило із рук в руки декілька разів. Лінія фронту тоді була в Молочках. Всіх мешканців з Молочок евакуїровали до нас в Бурківці. А нам сказали наші солдати покинути центр села, бо буде велика битва. На нашому городі поставили дві великі пушки. Батько виліз з погріба. При ньому був бутиль самогону, і він по одній чарці для бодрості вгощав наших солдатів. А коли перші солдати зайшли в хату, Василь сидів на печі. Солдати спитали, чи є німці. Василь з словами: «Ура! Наші прийшли!» цибнув на руки до солдата і став його цілувати. Це була незабутня зустріч. Наші настояли, щоб ми покинули центр села.
Батько вивів з хліва корову і ми всією сім’єю подались на великі участки до тітки Палажки, маминої сестри. Там уже була повна хата біженців з Молочок. Сиділи, кожен на своїх клунках, хто що міг з собою винести з хати. Батько корову прив’язав до яблуні. З центру села доносилась стрілянина, рвались снаряди, строчили кулемети. Повна картина бою.
Раптом все затихло і наші солдати пішли звільняти Молочки. В цей час до хати з автоматами в руках зайшли наші солдати. Спитали, чи нема німців. Ми відповіли, що нема. Але солдати своє діло знали, оглянули всі кімнати і один заглянув за піч. А там сидить німкеня років вісімнадцяти. Побачив нашого солдата і давай плакати, кричати: - Гітлер капут! Я – жить! Мутер одна! А штани непідперезані, руками піддержує. Всрався з переляку і здався в полон.
Лінія фронту перейшла через шосе на Молочки. Ми йшли всією сім’єю додому, думали чи вціліла хата, бо на дворі стояв лютий місяць. По дорозі бачили, як зрівняло з землею частину великих участків. На деревах і електропроводах теліпалися відірвані руки, ноги, куски м’яса. На дорозі і в подвір’ях обгорілі трупи німців. Отак вгостила німців, непрошених гостей, російська «катюша».
Фронт пішов далі на захід, а в селі лишився госпіталь. Баба Ліксандра і мама з перших же днів варили баняк картоплі, доїли корову і носили пораненим бійцям в госпіталь. А додому брали окровавлену білизну і бінти, прали і відносили назад.
Один раз кинулась у вічі підвода, накрита брезентом, а спід нього виглядала рука. То везли на цвинтар хоронити померлих в госпіталі бійців.
Там, на цвинтарі їх братська могила. Кланяюсь цим людям, що за визволення нашого села Бурковець знайшли спокій на нашій землі. Імена їх написані на пам’ятнику. Кожний рік на День Перемоги, віддаючи шану, кладуться вінки.
МОБІЛІЗАЦІЯ
А невдовзі об’явили в селі мобілізацію. Всіх чоловіків – на фронт. Пішов і батько. Та недовго воював. Під Любаром, в сел. Великі Деровичі був поранений в ногу. Були перебиті обидві гомілкові кістки. Підібрали мешканці села і діставили в госпіталь. Лікувався в Києві, а потім в Херсоні до кінця війни. Поранення було важким і довгозаживаючим. А з ним поряд загинув молодий хлопець з села, Василь Колісник, якого привезли і похоронили в селі.
А наш Василь взявся доглядати батькових коней. Мама підрізала внизу солдатські штани, підперезала мотузком батькову сорочку. І Василь сказав: - От який я мужичок, і коней доглядати вмію.
От, в дванадцятирічному віці пристав до роботи. Працював на колгоспній конюшні аж до призиву в армію. Служити довелось в далекому російському місті Костромі.
Там знайшов свою долю, оженився і зостався жити, діток наживати.
До того, в вільний від роботи час ми з Василем обслідували партизанські бліндажі в лісі. Принесли звідти два солдатських складних ліжка, двоє дверей, пару каструль, кружок, баклажки. То були наші трофеї для дому. Як ми ходили на ці пошуки, мама дуже хвилювалась, щоб ми не натрапили на міну.
А ще тоді, під час наступу наших військ в лютому місяці було дуже тепло і розтанув сніг. Болото було непролазне і наші воїни вирубали площу молодого соснового лісу і цими жердинами вимостили дорогу, затоптану в болото машинами, орудіями, кіньми і людьми. Весною, коли болото підсохло, ці жердини виповзли на світ божий. Тоді ми з Василем їх виковирювали ломом і носили додому. Дома за літо їх розпилували, Василь розколював. І так без батька заготовили дров на всю зиму, навіть майже на дві. Цією запопадливістю до роботи ми і відрізнялись від інших білоручок.
