В січні 1939 року сердита зима справляла свої закони. Бушували сніжні заметілі с кріпкими морозами. Зима була непосильна. Батько був на війні в Фінляндії. Сталіну захотілося розширити, вирівняти кордони, не зважаючи на людські жертви. Були відхвачені від Польщі області Західної України –Івано-Франківьска, Тернопільська і Черновицька, які завжди ненавиділи СССР, і називали нас окупантами, москалями.
Фіни, бачачи непереможність Радяньскої Армії, яка дійшла до укріпленої лінії Манергейма, попросили перемир’я. По договору віддали нам город Виборг.
Так ось, в таке заметілля вітер завивав і свистів в комині, шарпав за двері, та замурував всі віконця в нашій, обкладеній загатою, хаті. З дверей на вулицю не можна було висунути носа. До залізної клямки примерзали пальці. В таку ось погоду за бабою Ліксандрою приїхали саньми з села Лихосілки – розходилась породілля. І через снігові заноси баба Ліксандра не могла добратися додому троє суток.
31 січня 1939 року ми з Василем на прокинулись печі від страшного зойку мами. Нам було дуже страшно без батька і баби в цій замурованій снігом хаті. Василю було сім років, мені одинадцять, а мамі тридцять три. Мама дуже кричала і плакала, і попросила нас покликати бабу Варку.
Двері у всіх хатах в селі відкривалися у середину. Ми з Василем вдягнулися, відчинили сінешні двері, а там сполошна стіна, замурована снігом. Вийти на подвір’я неможливо. Василь зкумекав таку версію: вилізти через комин. Ми з ним поставили в комин довгу дерев’яну драбину, на якій мама літом вимащувала з середини комин. Вона лежала в коморі. Для штраховки, щоб не потонути в снігу, прив’язали до комина зверху мотузку і Василь пустився в мандри, потім гукнув, щоб я мотузку потягла назад, що сніг добре спресований, не провалюється. Баба Варка жила від нас через хату баби Гані, якої не було видно з під снігу. В баби Варки сніг був від дверей уже очищений. Баба Варка була рідною сестрою баби Ліксандри. І от, баба Варка таким же Василевим маршрутом прийшла до нас через комин, як баба Яга. Зібрала солому з нашого топчана, Василь відкрив сінешні двері, настругав снігу в баняк. Баба поставила в піч топити воду. Ми з Василем скручували крутіні з соломи, баба обклала баняк крутінням, запалила, і сніг танув.
Мама дуже кричала, нам було страшно, Василь плакав, а баба Варка, щоб нас заспокоїти, говорила, що це так потрібно. Мама скоро народить дитину. І от, рівно о десятій годині ранку народилась криклива дівчинка. Баба Варка її обмила, замотала в полотняні пелюшки. Мама зразу назвала її Марією.
А настінний годинник все цокав і цокав, відщитуючи перші години Маріїного життя. Василь підтягнув гирю. Це був його обов’язок. В хаті стало тихо і затишно. Біля печі поралася баба Варка – готувала нам і мамі їжу. Вечером повернулася баба Ліксандра.
Тим часом з подвір’я нам відкидали сніг сусіди. Дядько Левон з своїми синами Семеном і Федьком, що жили навпроти нашої хати, старий Цізар. Центральна вулиця до школи і кооперації була як тунель серед гір, а з кожного подвір’я тягнулись до дороги вузенькі стежки, наче окопи в війну. Нам, дітворі було де гратись у хованки і війну.
В травні місяці повернувся з війни батько з сильно обмороженими ступнями ніг. Лікувався в Ленінградському воєнному гошпиталі, де йому ампутували обидва мизинні пальці. То були не ступні, а сплошні кровоточащі рани. А потім, все життя, огрубіла шкіра на всій ступні. Батько в’язав собі гачком з валу лапті і так все літо ходив в поле на жнива і сінокос.
Свободное копирование
