Хто терпен, той спасен

 Селянин здатний вижити при будь-якій владі, але терор, що почався при  других совітах, був явищем надзвичайним і наклав відбиток на свідомість  кожного. Уявімо, що відчував стародавній прус, дивлячись, як стинають  священний дуб, чи слов’янський язичник, на очах якого кидають у Дніпро  ідолів. Ні, в повоєнному селі ніхто не обливався слізьми й не ламав руки,  вигукуючи: «Видибай, Боже!» Греко-католицька церква була заборонена, але  залишилась православна. Уніатські священники або перехрещуються, або  йдуть у підпілля. Один з таких підпільних священників з Тернополя охрестив  мою дочку в 1987 році. В миру він був учителем. Ситуація нагадує часи  переслідування катарів на початку 14 століття: « Є дві церкви: одна гнана і  прощає, інша владарює і здирає шкуру» (вислів Пейре Отьє) У селі були  москвофіли, яких це тішило, а інші змирились, і після того, як нова владазакрила церкву Святої Покрови в центрі села й знищила всі кам’яні надгробки

довкола неї, пішли до другої, що була раніше цвинтарною каплицею. Але з  якою люттю в 90-х роках вони відібрали ту церкву, довідавшись, що вона  належить Московському патріархату! Викинули священникову родину з  попівства й вигнали з села. Про це писали в багатьох газетах.

Гадаю, духовне опертя насильству над вірою давали дві речі:  усвідомлення того, що це влада Антихриста і внутрішнє відчуження від неї, а  друге, що треба зберегти віру, передаючи її дітям, які змушені були вести  подвійне життя.   Хто терпен, той спасен  –молодше покоління не сприймало цієї  заповіді старших. Воно вже не впізнавало Антихриста. Якби позачиняли усі  церкви, трапилось би те, що я спостерігала на Київщині на початку 80-х: на  весь Поліський район жодної церкви. В селі, де я вчителювала, єдине, що  знали діти з різдвяного фольклору, було «Щедрик-ведрик, дайте вареник. »

... Коло зачиненої церкви стояла маленька капличка з гіпсовою фігурою  святого Миколая, обкладеною восковими квітами. Дітьми ми любили зазирати  у скляне віконце, бо звідти линуло якесь заспокійливе тепло. Нам усім,  незалежно чиї ми були діти, святий Миколай клав під подушку пакунок  цукерків, або ще щось. Це було справедливо, бо ми були чемними чи  намагались ними бути.

Один чоловік після війни служив у «стрибках» (то був спосіб отримати  паспорт і втекти до міста), розстріляв цю капличку зі святим Миколаєм. Бог  його покарав: він після контузії захворів на епілепсію. І не мав дітей.