Неначе довжелезна зелена яблунева гілка, обвішана листям і яблуками, так наш Тетерів між селами. Там наше село Бурківці, розташоване на березі річки. По ліву сторону пологий беріг, по праву – крутий. На самому вищому пагорбі знаходиться цвинтар з віковічним старичаном – дубом, який росте біля головних воріт цвинтаря. Цвинтар з трьох боків обкопаний глибоким ровом і обсаджений високими дикими грушами. Лише зі сторони ставка и прилягаючою між ставком и цвинтарем дороги – крута пісчана круча цвинтаря завжди покрита пахучим чабрецем і синьою шавлією. Тут знайшли собі вічний спокій і відпочинок наші предки.
Село має декілька вулиць. Центральна називається селом. Це коротенька вулиця. Глиняні хати закуті в солом’яну стріху, солом’яні або ж з бур’яну загати взимку виглядають поміж садків, неначе городські молодиці в шубах. Малесенькі вікна мружаться світляками каганців. Ламп керосинових тоді не було ні в кого. Опівночі каганці підморгують, пригасають. Тоді вже місяць мрійливо заглядає в вікна, як обережний парубок до дівчат.
Хати в селі тулилися одна біля одної близенько, на віддалі п’ять-шість метрів. А то і загальне подвір’я, як у дядька Василя. Городи вузенькими полосками, розділені межами, за які нерідко сусіди сварилися і на ціле літо залишалися ворогами. На Різдво мирилися і ходили один до одного в гості. Майже всі були родичами. А в кожній хаті дітей було, як в маківці маку – по вісім-десять душ. Зимою бігали босими за хлів. Потім відігрівалися на печі. Рідко простуджувались. Слабенькі вимирали, сильні виживали. Їли сало з часником. Пили молоко з домашньою випічкою, хлібом і пирогами.
Талії вулиць оперізуються тинами з молодої лози. Вуха дівчат прикрашаються сережками з вишень-лутівок. В косах голубіють квіти волошок.
Весною хазяйки білять стіни білою глиною, змащують призьби рудою глиною, і підводять жовтий поясок жовтою глиною. Як зійде сніг в центрі села, біля великого хреста босяком граються дітлахи в невибагливі забави: «раю, раю пропускаю, останнього залишаю». Або в хованки.
Секундами цокає час. Підтягується раз в сутки гиря на настінному годиннику.
По весні село тоне в цвітінні садів. Красується вишневими садками. На кілках тинів висять чисто вимиті і випарені кропивою і кіп’ятком горшки і гладущики.
На березі річки, на оболоні, пасуться гуси з виводками пушистих гусенят. На зеленій траві відбілюються полотна. А в кручі батько з каламутної води викопує квадрати торфу, в якому біліють стволики очерету.
Хлопчики допомагають їздовим купати коней в ставку. Коні від задоволення фиркають. В лісі по ровах збирали ягоди, ожину, мурзалися стиглою шовковицею за Панасовим садком.
Вечором безплатно дивилися кіно. Величезний екран колосився полями.
На центральній вулиці стоїть церква, дерев’яна, завжди викрашена в голубий колір. Вікна вузенькі, високі. Шкло в шибках різнокольорове, переливається при освітленні сонцем барвами кольорів райдуги. Зверху три куполи з хрестами. В головному куполі розташована дзвіниця. В недільні дні я любила забиратись туди з дядьком Василем Макордєєм, дивитись і слухати як він вправно здобуває мелодію музики з таких різних по тембру дзвонів. Це були святкові хвилини, які лишились в пам’яті на все життя.
Дядько Василь, маючи музикальні здібності і прекрасний, богом даний голос – тенор, керував церковним хором і вів хорові гуртки самодіяльності в школі. Церква навкруги була обсаджена яблуневим садом.
Поряд знаходилась панська хата на високому фундаменті. Посередині був довгий коридор, по обидві сторони котрого було по дві кімнати. В кінці коридора - пристройка. Це була наша семирічна школа. В пристройці знаходилась вчительська кімната, а в чотирьох кімнатах – шкільні класи.
Вчились в дві зміни. Молодші класи вчились зранку, а старші – після обіду. В кожному класі було по сорок-п’ятдесят дітей. А після занять працювали гуртки самодіяльності: співочий, рукоділля, театральний, танців. Дивуюся і тепер, де ці милі вчителі знаходили в собі силу волі вчити нас усьому цьому безкоштовно, не рахуючись з переробленими годинами. Коли для них тоді був відпочинок у повсякденній праці? Адже мали свої сім’ї, своє хазяйство, городи. А залишались високоінтелігентними і добрими.
На цьому ж подвір’ї була ще хата д’яка, яка теж мала високий кам’яний фундамент і складалась із кухні і двох кімнат. Тут знаходилась бібліотека. Це був світ книг і пізнавання.
Тільки жаль, що читати рідко доводилось. У кожної, бодай найменшої дитини були свої обов’язки по домашньому господарству. Літом пасли на оболоні гусей, телятко, доглядали курчат. Нарвати бур’яну і накришити поросятам. Батьки працювали на колгоспному полі.
Далі по вулиці знаходилась контора колгоспу і сільрада в хаті Григорія, бувшого кулака, котрий був репресований в Сибір. Це була на два окремих хода сама більша в селі хата на високому кам’яному фундаменті і залізною крівлею. Дощаті поли, великі вікна. Під час війни цей Григорій появився в селі і заселився в одну половину своєї хати. В другій половині організували медпункт, де працювала Панасова Манька фельдшером і Борознячка Марія акушеркою. Все життя після війни Григорій портняжив в своїй половині хати, шив верхню одежу людям. Свитки, кожухи. Так і дожив тихо, одинаком до своєї кончини.
А після війни хата постаріла і, як усе в цьому світі, прийшла в негодність, повалилась. І на прикрість всім односельчанам, вистрадавшим післявоєнний голод, в ямах під хатою тонни зітлілого обвугленого зерна, яке в голод спасло б все село.
Далі по цій же вулиці стояла дерев’яна колгоспна комора, бувша панська, котра зберігається в доброму стані і до цього часу. Над колгоспним ставком маєток пана Потоцького, племінника пана Станіслава Потоцького, Броника. Це одноповерховий будинок, довгий, на десять кімнат і кухню, критий залізом. Вікна величезні, зі ставнями дерев’яними. В цьому будинку розмістились колгоспні дитячі яслі-сад. За будинком посаджений великий фруктовий сад, обсаджений кругом кущами колючої акації, з стручків котрої ми робили пищалки. Колись ці кущі гарно підстригались. Це була жива загорожа. В саду були прокладені алеї, висажені жасмином. Були також бесідки, обсаджені безом. Нам, дітворі, в цьому саду було де бавитись, грати в хованки. А ще там росли кущі чорної смородини і поричок. Наші дитячі лакомства.
Помню, в яслях нас перевдягали із домашньої полотняної одежі в червоні сатинові спіднички і в червону полоску білі ситцеві блузочки. Для хлопчиків були червоні трусики і білі сорочки. Виглядало святково і охайно. В яслі ми ходили охотно. Це був уже 1934 рік.
Годували нас добре. Запам’ятала скибочки чорного хліба домашньої випічки, намащені пахучим медом і кружки молока. Називався – другий сніданок, якого ми чекали.
Були в селі ще вулиці: зарічна, закорчима і заруда. Найбільше я любила вулицю зарічну. Вона розташована між річкою і лісом на високому березі Тетеріва. Хати там поставлені рідше аніж в селі. Замість тину обкопані ровом і обсаджені кущами бузини.
В селі хліви були продовженням хати. А за там, за річкою, строїлись окремо. Подвір’я називали обідцем. Біля хат великі сади. Городи тягнулися до лісу.
За часів колгоспних вистроїлись ще дві вулиці: малі і великі участки. Тут строїлись молоді хазяї. Земельні наділи були по 60 соток. Городи тягнулись до Хвоси (притоки Тетеріва). Тут же були і сінокоси. На цих двох вулицях люди жили мирно і зажиточно. Доход для хазяйства із 60 соток землі був багатий.
А ще кругом – колгоспні поля, з яких можна було щось поцупити. Зерна, картоплі і буряків, соломи від скирти. Там люди один за одним не слідкували і не доносили в колгосп, як в селі.
НАША ХАТА
Це була низенька, вгрузнувша в землю хатина, покрита соломою, з глиняною долівкою, на дві половини.
Сіни загальні. А з сіней на обидві сторони по одній кімнаті. Ці кімнати називались: бабина хата і Іванова хата. Кожна з них була біля дванадцяти метрів. В сінях за дверима стояла дерев’яна бочка на відер десять йомкістю, завжди наповнена водою для корови і для хатніх потреб. Наносив воду в цю бочку завжди батько. Від дороги жила баба Ліксандра. Повитуха на села Лихосілку, Молочки, Мотрунки і хутір Бужин. В бабиній хаті було два вікна: застільне від дороги, а друге дивилося н подвір’я. Ще була піч, дерев’яне ліжко, вимощене соломою, стіл біля вікна і скриня.
В нашій хаті була піч, тапчан (закопані в землю стовпчики і покладені на них дошки), що вимощувався соломою і застелявся домотканим рядном. Скриня замість стола стояла біля вікна (воно було одне на нашу хату). От і вся мебліровка.
Над тапчаном від стіни до стіни протягнута жердка, на яку закидалась вся наша полотняна одежа. Над дверима від печі до надвірної стіни була полиця, де складались горшки, гладущики, макітра. Глиняні полумиски і дерев’я ні ложки складались на припічку в оцинкованому тазі – найдорожчі речі в хаті. От і весь посуд.
Під тапчаном зберігалось все взуття. Тапчан на ніч вимощувався соломою, застелявся зверху домотканим рядном. Тут я спала с матір’ю. Вкривалися кожухом. Замість подушки мішок, напханий сіном, сильно пахнущим. Ранком солома спалювалась в печі для готування їжі. Батько завжди спав на печі. Там було твердо в боки, але тепло.
Однієї ночі я проснулась від нестерпного болю в суставі. На припічку горів каганець. Лампа керосинова була тільки в попа. На краю печі сиділа мама. Ноги звисали донизу, а на руках вона держала сестричку Вєру, якій було десь біля року. Вона стогнала, задихалась. Мати напівголосом, плачучи молилась Богу. І раптом Вєра замовкла. В кімнаті стало тихо. Мама злізла з печі, поклала замотану в рядно Вєрочку на скриню і стала гірко плакати. Потім розбудила батька і сказала йому, що Вєрочка померла. Це було десь перед світанком, бо у вікні ще було темно. Батько сказав: Царство їй небесне. Але, лучше померла б ця каліка… (тобто я).
Мені стало страшно і, тамуючи біль в суставі, я стиснула зуби і забилась в куточок на тапчані. В хаті була смерть.
Батько покликав з другої хати бабу Ліксандру. На скрині поставили дерев’яні ночви з водою, і баба Ліксандра обмивала Вєру мокрим рушником. Для мене то була лише голенька бліда лялька. До ранку ніхто не спав. Я мучилась від болю в нозі. Ранком зі стельмашні принесли маленьку труну, вимощену сіном, покриту куском полотна. Тіло, загорнуте в кусок відбіленого полотна, поклали в труну і винесли з хати.
На мене і мої болі ніхто не звертав уваги, я сиділа в куточку тапчана і плакала від болю і смутку.
Поминки відзначили в бабиній кімнаті, бо там був стіл і довгий стілець. Це було влітку 1931 року. Мені принесли смачного гороху.
