ПЕРШИЙ РАЗ В ПЕРШИЙ КЛАС

ПЕРШИЙ РАЗ В ПЕРШИЙ КЛАС

1936 року літом розпочалась підготовка в нашій сім’ї мене в школу. Баба Ліксандра взяла відрізки домотканого полотна, поїхала в Любар і зробила на них трафарети. Відрізок на бунду получився в клітинку, під жакет – в ялинку. Все мені пошила мама руками. З полотняного рушника пошила торбинку для книжок з лямкою через плече. Батько в Янушполі на базарі купив мені сандалії і панчохи. Так я вперше получила літнє взуття, а не сплетені батьком з валу лапті. В першому класі нас було багато. Ми навіть не знали, як кого звати.

Перша вчителька була Ніна Володимирівна Блянюк з Янушполя. Дуже мила і добра людина. Вона нас навчила читати, писати і арифметику знати.

А на Новий Рік з нашого класу вибрали п’ять дівчаток танцювати біля ялинки. Нехай я була переростком, з тих пір до самого початку війни я постійно була на сцені. Мені дуже подобалось танцювати.

 КІР

Літом 1937 року, коли я закінчила перший клас, в нас на Україні була сильна епідемія корі. В Краснополі в школі відкрили лікарню. Захворіли я і Василь. Нас привезли в лікарню і помістили по четверо дітей, поперек ліжок. Одна дівчинка дуже метушилась, говорила з гарячки на нашому спільному ліжку. В неї була висока температура, і їй частіше ніж нам робили уколи. А під ранок вона вмерла. З нашого ліжка її довго не забирали. Чекали, поки з Беспечної приїде її мати. Телефонного зв’язку не було, тільки посильні при сільраді. Прийшла вона з чоловіком десь перед обідом. Нас на ліжку зосталось троє. Вася, братик Горпинки, яка померла, наш Василь і я – Лисаветка.

Доглядати за дітьми батьків не пускали, щоб не розносили інфекцію – заразу. В лікарні були спеціально назначені сестри і санітарки. Була кухня, в якій готувалася їжа для нас, хворих. Карантин був сорок днів. Таких лікарень було на кожних два-три села. Спасали дітвору, як могли. Тоді постільного білля хватало. Працювала дезкамера і постіль пахла смердючою карболкою. Перед заміною постілля нас мили в дерев’яній балії. Отаке запам’яталось.

ДАЧНИКИ

До нас в село до війни приїздили з Москви і Ленінгрраду отдихати сім’ями столичні дачники. Гарна природа, ліс, річка, дешеві натуральні продукти – молоко, яйця. Вони ходили в ліс, збирали гриби, ягоди. На березі річки загорали в купальниках. Мені, вічно зайнятій по домашньому господарству, було завидки. Так, що тоді дала собі слово: буду жити в місті.

На той час мама в кооперації придбала зеленого сатину і пошила мені довгу бунду. Я крадькома цю бунду порізала, перекроїла на купальника і коротку спідничку. Ох, і влетіло ж мені від батька і батькових батогів! Це було перед самою війною. Дачники привозили з собою цікаві книги. Дали мені почитати книгу Шияна «Буря». Я її сховала в мішок і пішла на город рвати бур’ян для поросяти. Сіла за коноплями на городі, і зачиталась. За цим заняттям і застав мене мене батько. Знову пішов в хід батіг: - порося кричить, а ти читаєш!

У батька була поговірка: Від книжки не будеш хліба їсти, тільки від землі.

Я ще раз тоді для себе вирішила, що буду жити тільки в місті.

А ще тоді в колгоспі робили не за гроші, а за трудодні. За кожний відпрацьований день ставилася «палочка», на ці трудодні осінню начислялося зерно. А ще мучило мито натурою. Кожен колгоспник повинен внести державі 40 кілограм м’яса за рік, нехай сім’я стільки і не з’їдала. 300 літрів молока і 200 штук яєць. Жили не розкішно, і я завжди завидувала міським жителям, які получали зарплату грішми.

ОЛІМПІАДА

Тоді був березень 1936 року. Нашу школу пригласили на районну олімпіаду в Янушпіль. Вибрали в школі тільки мій танцювальний гурток. Чотири пари. Чотири хлопчика і чотири дівчинки – протанцювати український гопак. Вишита сорочка в мене була, а червоної спідниці і фартушка не було. Мама прийшла з роботи і цілу ніч сиділа на печі, перешивала із своєї єдиної святкової вишньової шерстяної спідниці – на мене. Фартушка баба Ліксандра зшила з вишитого рушника. Туфлі позичили в Зосі, а білі шкарпетки в Марини. Вінок на голову мама зробила з кольорової стружки. Стрічки в мене були різнокольорові. Отак костюм був готовий.

Везли нас до Янушполя хурою. Не доїжджаючи до шосейної дороги, яка вела з Любара до Янушполя, хура в калюжі перекинулась, ми трохи намокли, набрали у взуття води. Це був кінець березня місяця, тільки почав танути сніг. З нами їхали батьки, які пропонували вернутись додому. Але ми, дітвора, стояли на своєму – нехай пішком, але дійдемо на олімпіаду. Батьки з села принесли взуття, щоб перезутися, кожухів, і замотали нас по двоє в кожух, поклали в солому на возі і повезли. Ніхто з нас не застудився. Наш гопак зайняв перше місце по району. Школі була вручена похвальна грамота. А нам дали по 4 зефіра в коробочці, який ми тоді вперше бачили, і по книжці з казочками. Була також фотографія в районній газеті.
Радощі не було меж. Ми ходили героями року в школі. З тих пір до самої війни я зі сцени не сходила. Коли із-за моєї ноги не могла танцювати, то співала українські народні пісні. А ще я читала гуморески. У нас ще був сильним шкільний хор, який виступав у сільському клубі в святкові дні. Хором керував вчитель Василь Михайлович Торчук, тоже з Янушполя родом. Він же вчив грати на струнних інструментах. Батько мені в Янушполі купив мандоліну. Я непогано грала. І, якби не війна, з мене вийшов би чудовий музикант. Недаром всі знаменитості вийшли з сіл. З нами багато працювали вчителі. Де тільки в них бралось терпіння і час, щоб нахилити душу до чогось цікавого, знайти себе?

ЛИСАВЕТА-ВЕРТОЛІТ

Якось баба Ліксандра на Спаса рішила відвідати далеку родичку на краю села, за коршмою. Взяла мене з собою. В тієї родички був великий яблуневий сад. Та немолода жінка дозволила мені влізти на яблуню, зірвати солодких плодів. Я забралась на саму високу гілку і зривала за пазуху полотняної сорочки смачні яблука. Раптом гілка підломилась. Я, падаючи зачепилась подолом сорочки за сучок. Сорочка виявилась крепкою і я кружилась на сучку як вертоліт. Яблука із-за пазухи всі висипались. Я боялася позвати на допомогу. Скільки це тривало часу, я не знаю, але довго. Мені навіть сподобалось, наче плавала в повітрі. Та чоловік тієї хазяйки побачив мене з вікна хати, прибіг, приставив до яблуні драбину, бо з землі дістати мене не було можливо, зависоко. Зняв мене і заніс на руках до хати. Розказав моїй бабі Ліксандрі і дав мені прізвисько: Лисавета-вертоліт. Мене потім довго в школі так діти дражнили.