учасники 636
 
події 95206
Реєстрація Забули пароль?
Мемуарист » Участники » pahutyak » Подiї pahutyak » "Немає кінця, як бандерам"

"Немає кінця, як бандерам"

01.09.1950
Урож, Львівська, Україна

 Не маючи змоги втекти з села й розчинитись у міському натовпі, селяни  нажахано спостерігають, як біля клубу після чергової нічної стрілянини в лісах,  що тягнуться з гір вздовж ріки Бистриці, скидають тіла вбитих повстанців для  опізнання. І кожна мати, чий син зараз воює в тій трагічній війні, сподівається,  що її дитини там не виявиться. Одного разу привезли трьох вбитих юнаків,  трьох братів, і мати прийшла подивитися. Але нічим не зрадила себе. Бо  тоді б  усю родину вивезли до Сибіру. Звідти ніхто з нашого села не повернувся.

У гірському селі Сторонній їх полягло 200, і тіла повстанців, як у античній  трагедії про Антігону, до весни лежали непохованими. Так наказала влада.   Повстанці — ті ж селянські діти, дехто з них побував на примусових  роботах в Німеччині, дехто навіть в концтаборі. Можна уявити, як вони сидять  в засідці біля дороги на Самбір, зійшовши з гір, як відходять після перестрілки  в глибочезні яри в бік Винник, як ховають товаришів у безіменних могилах.

Одну таку я знайшла край лісу, горбок землі. Навпроти росла стара дика  груша. Місце, яке можна відшукати. Але, видно, так і не було кому шукати.

Моя мама ходила в 11 педагогічний клас до Підбужа і нераз бачила  повстанців на чатах. Вони мовчки пропускали дівчину, і жодного разу не  зачепили.

Село годує повстанців, які приходять потай, вночі. Ризик смертельний  для обох сторін. Для селян, бо хтось з сусідів може донести, для повстанців —  ймовірність засідки. Зрада для обох сторін — фатальна. Взаємна довіра вмить  буде зруйнована і її наслідки впливатимуть на долю всього народу. До нашої  хати теж приходили. Дідо сказав із серцем:   — Ви вбили мого сина!

То було після того, як застрелили мого дядька.

На що йому відповіли:

— То не ми, вуйку. Ми знаємо, хто вбив вашого сина.

Для мене ця трагічна історія довго залишалась темною. На пам’ятнику,  що стоїть в центрі села ще з радянських часів, викарбувано: Басараб Йосип  Григорович. Вважалось, що його вбили повстанці. Однак, у нашій родині  ніколи не згадували про них лихим словом, як, зрештою, в цілому селі. Я  жодного разу не чула від своїх односельців слів осуду чи ненависті, хоча саме  селяни винесли на своїх плечах тягар цієї відчайдушної боротьби Повстанці  вбили у нашому селі лише одного чоловіка — голову сільради, але не тому, що

він був головою сільради, а тому, що доносив. По нього прийшли в клуб під час  кіносеансу і вивели на очах всіх людей. Потім я чула версію, нібито дядька вбили помилково замість іншого. І так  воно, власне, й було. Голова колгоспу, голова сільради та інші начальство  знали, що уночі на колгоспну контору буде здійснено напад «фальшивих»  бандерівців, які займалися такими речами, щоб дискредитувати повстанський  рух в очах місцевого населення. До складу загонів лжеповстанців обов’язково  входили аборигени, які розмовляли діалектом і знали психологію тутешніх  селян. Вони, звичайно, не могли проникнути в криївки, але займались терором  стосовно людей, що здебільшого змушені були організовувати колгоспи,  лікувати, навчати дітей у школах. Вони приходили за провіантом по ночах, щоб  викрити постачальників. Вони намагались завербувати в ряди повстанців  місцевих юнаків.

Начальство довідалось якимось чином про напад і послало замість себе  кількох сільських хлопців, серед них Йосипа та його молодшого брата Івана.  Послали на вірну смерть. То було просто нічне чергування, зброї ніхто хлопцям  не дав. Мого дядька і ще одного хлопця вбили, Івана поранили. Розривними  кулями, щоби було надійніше. Коли про це довідалась моя мама, вона не  пустила бабцю до тіла, доки не обмила кров, бо обличчя брата було геть  спотворене. У свої 16 років вона була безстрашною.

Селяни ніколи не помилялись і завжди відрізняли фальшивих повстанців  від справжніх. Один хлопчина з Нагуєвич пас корови, коли надійшли повстанці  й почали кликати його і старшого брата з собою. Але хлопець впізнав між них  одного, що пішов у «стрибки», і не піддався. Його почали бити, і напевно,  закатували б до смерті, але на щастя прибіг батько й оборонив. Пізнавали й по  агресивній поведінці, по тому, як лжеповстанці виявляли зверхність до селян,  або й просто зневагу. Вони не просили, а вимагали.   Моя бабуся з дідом, безперечно, знали, хто був причетним до вбивства  їхнього сина, але що вони могли вдіяти, коли йшлося про односельців. Бабуся  пригадувала, як того чорного року хтось вибрав усю цибулю на її городі,  вперше у житті її обікрали. Село почало деградувати. Зараз обкрадають не  лише городи, а й хати, і навіть цвинтарі.

Інфіковані почуттям вищості, яке давала влада і зброя, місцеві нерідко  були ще жорстокішими, ніж енкаведисти. В них вибухали притлумлені  комплекси меншовартості, дитячі образи, вони швидко втрачали над собою  контроль, як той майор з Нагуєвич, який приїжджав до Залоктя, села в горах, і  міг встромити перехожому дуло пістолета в рот, і брудно лаятись.

І так тривало аж до початку 60-х. Мама пам’ятає, як одного дня до неї  постукали у вікно повстанці, питаючи дорогу в гори.   Останні повстанці були незвичайними людьми. Вони, мабуть, сильно  відрізнялися від довоєнних, адже ця влада прийшла надовго і боротись з нею  ставало дедалі важче. Але жодна влада не буває вічною. У нас в селі досі  кажуть, коли справа затягується: «Немає кінця як бандерам». Можна по-різному трактувати цю приказку. Звідси й феномен села, як території, яка  завжди в облозі, завжди в очікуванні нападу. Століттями селяни сіяли, не  знаючи, чи жнивуватимуть. І при цьому не забувають повторити закляття  слова, що віддають гіркотою:

Як дасть Бог дочекати.

15.01.2013 в 11:51

© 2011-2018, Memuarist.com
Юридична інформація
Умови розміщення реклами
Подiї