учасники 651
 
події 96563
Реєстрація Забули пароль?
Мемуарист » Участники » pahutyak » Подiї pahutyak » Дві ложки й миска

Дві ложки й миска

02.09.1946
Урож, Львівська, Україна

 До війни в Урожі була сільська кооперація, захоронок (дитячий садок),  школа, осередок «Просвіти», хата-читальня, кілька крамничок. Одна  крамничка досі збереглася. У школі я вчилася 4 роки, потім її в 90-роках, роках  руїни, знесли, хоча вона могла ще простояти сотню років. На її місці стоїть  неоковирна символічна могила січових стрільців. А хата-читальня досі  використовується як клуб. Панські стайні й конюшні стали основою колгоспу.  Потім усе розтягнули й розікрали. Відбери у селянина право розпоряджатися своєю власністю і він деградуватиме.

Після війни село стало моноетнічне. Поляки і євреї зникли. Їхні замкнуті  в собі невеликі громади не залишили по собі навіть могил. Лише нечіткі з  часом спогади, страви, що їх досі готують, вважаючи українськими, слова...

Слова, слова, слова..., як сказав Шекспір.

Замовчування означає, що людям є що приховувати. Як би там не було,  але на обелісках, де викарбувані імена жертв війни та репресій, немає  польських та єврейських прізвищ. Просто мешканцям села навіть не спадало  на думку внести цих людей у список.

У 1946 року моя мама вишила собі сорочку. Їй було 16 років. Вишила без  канви на дешевому фабричному полотні так, як вишивали в селі: червоним і  чорним хрестиком. Тепер у селі вишивають, копіюючи орнаменти з журналів.  Ця сорочка і досі в мене. Мама розповідала, що в сусідів хтось працював на водотязі й отримував  пайок. Решта просто голодували, харчуючись тим, що мали. У переднівок було  найгірше. Мама лягала спати, щоб не відчувати голоду.

Але юність завжди торжествує. У мене є дівочий альбом 1947 року (14. ІІІ— 9. ХІ) з піснями і побажаннями. Туди вклинюються й російські пісні, занесені  прибульцями. Ось список пісень.

«Грай, гармошко, про любов»

«Заповіт»

«Верховино, світку ти наш... »

«Поза лугом зелененьким»

«Там у полі верба»

«Ой саду вишневий, мій саду»

«Їхали козаки»

«Сплять кургани зорряні»... (правопис збережено)

Спершу пісні перекладались з російської, потім ні.

«Катюша»

«Соловушки»

«На поле танки грохотали»

«Прощай, Маруся»...

Альбом належав дівчині, з якою зустрічався мій дядько Йосип, що його  вбили 1946 року. Є там і запис моєї мами: " Що на спогад написати то сама  не знаю, хіба щастя Побажати від душі бажаю! На добру згадку вписалась  Янка Басараб" (правопис збережено)  До села прибули вчительки, фельдшер, агроном — усі зі східних  областей. Вони згодом і мене вчили. Жодної різниці між вчителями, що були  місцевого походження, й ними ми не відчували. Дівчата поодружувались змісцевими хлопцями й легко асимілювались. Нікого не вбили, нікого не  тероризували. Свекруха моєї сестри, за фахом фельдшер навіть надавала  допомогу пораненим повстанцям, ризикуючи життям. Люди в нашому селі  дуже здивувались би, почувши про звіряче замордованих вчительок-східнячок. Дівчата приїхали сюди не з власної волі. І поводили себе коректно,  тобто не стали доносити.

Багато хлопців пішли в армію ще в 1945 році. Дехто служив навіть 7  років. Мій дядько Іван служив у Калінінграді, ще хтось в Мурманську. Іноді  переписувались метрики, шоб не потрапити в призов 46-47 років.

Тепер у клубі крутили фільми, звісно, радянські, молодь ходила на танці.  Іноді туди заглядали солдати й спалахували пристрасті, бо місцеві хлопці не  дозволяли дівчатам танцювати з «москалями». Російська мова була для молоді  чимось екзотичним, як і російські пісні. На стику двох культур в Галичину  проникала нова ідеологія. Її сприйняття чи несприйняття залежало від родини.  Мій тато писав патріотичні вірші, які потім довелось спалити.   Мама розповідала, як у дев’ятому класі один хлопець написав на дошці  «Сталін — кат  народу». Поруч з ним була моя мама. Вона негайно стерла з  дошки напис, бо знала, чим це може закінчитись.   

Мої батьки, молоді вчителі, одружились, маючи одну миску й дві ложки.  У мами була одна ситцева сукенка.   Вони вчителювали в селі Опака, звідти почався їх довгий трудовий шлях.

Місцевий партійний функціонер підпалив унікальну дерев’яну церкву 16  століття. Коли помер Сталін, на траурному мітингу мою маму почав душити  істеричний сміх: »Усі плачуть, а я хочу сміятись, і не можу нічого з собою  вдіяти». Вона чекала тоді другої дитини.

15.01.2013 в 06:35

© 2011-2019, Memuarist.com
Юридична інформація
Умови розміщення реклами
Подiї