До війни в Урожі була сільська кооперація, захоронок (дитячий садок), школа, осередок «Просвіти», хата-читальня, кілька крамничок. Одна крамничка досі збереглася. У школі я вчилася 4 роки, потім її в 90-роках, роках руїни, знесли, хоча вона могла ще простояти сотню років. На її місці стоїть неоковирна символічна могила січових стрільців. А хата-читальня досі використовується як клуб. Панські стайні й конюшні стали основою колгоспу. Потім усе розтягнули й розікрали. Відбери у селянина право розпоряджатися своєю власністю і він деградуватиме.
Після війни село стало моноетнічне. Поляки і євреї зникли. Їхні замкнуті в собі невеликі громади не залишили по собі навіть могил. Лише нечіткі з часом спогади, страви, що їх досі готують, вважаючи українськими, слова...
Слова, слова, слова..., як сказав Шекспір.
Замовчування означає, що людям є що приховувати. Як би там не було, але на обелісках, де викарбувані імена жертв війни та репресій, немає польських та єврейських прізвищ. Просто мешканцям села навіть не спадало на думку внести цих людей у список.
У 1946 року моя мама вишила собі сорочку. Їй було 16 років. Вишила без канви на дешевому фабричному полотні так, як вишивали в селі: червоним і чорним хрестиком. Тепер у селі вишивають, копіюючи орнаменти з журналів. Ця сорочка і досі в мене. Мама розповідала, що в сусідів хтось працював на водотязі й отримував пайок. Решта просто голодували, харчуючись тим, що мали. У переднівок було найгірше. Мама лягала спати, щоб не відчувати голоду.
Але юність завжди торжествує. У мене є дівочий альбом 1947 року (14. ІІІ— 9. ХІ) з піснями і побажаннями. Туди вклинюються й російські пісні, занесені прибульцями. Ось список пісень.
«Грай, гармошко, про любов»
«Заповіт»
«Верховино, світку ти наш... »
«Поза лугом зелененьким»
«Там у полі верба»
«Ой саду вишневий, мій саду»
«Їхали козаки»
«Сплять кургани зорряні»... (правопис збережено)
Спершу пісні перекладались з російської, потім ні.
«Катюша»
«Соловушки»
«На поле танки грохотали»
«Прощай, Маруся»...
Альбом належав дівчині, з якою зустрічався мій дядько Йосип, що його вбили 1946 року. Є там і запис моєї мами: " Що на спогад написати то сама не знаю, хіба щастя Побажати від душі бажаю! На добру згадку вписалась Янка Басараб" (правопис збережено) До села прибули вчительки, фельдшер, агроном — усі зі східних областей. Вони згодом і мене вчили. Жодної різниці між вчителями, що були місцевого походження, й ними ми не відчували. Дівчата поодружувались змісцевими хлопцями й легко асимілювались. Нікого не вбили, нікого не тероризували. Свекруха моєї сестри, за фахом фельдшер навіть надавала допомогу пораненим повстанцям, ризикуючи життям. Люди в нашому селі дуже здивувались би, почувши про звіряче замордованих вчительок-східнячок. Дівчата приїхали сюди не з власної волі. І поводили себе коректно, тобто не стали доносити.
Багато хлопців пішли в армію ще в 1945 році. Дехто служив навіть 7 років. Мій дядько Іван служив у Калінінграді, ще хтось в Мурманську. Іноді переписувались метрики, шоб не потрапити в призов 46-47 років.
Тепер у клубі крутили фільми, звісно, радянські, молодь ходила на танці. Іноді туди заглядали солдати й спалахували пристрасті, бо місцеві хлопці не дозволяли дівчатам танцювати з «москалями». Російська мова була для молоді чимось екзотичним, як і російські пісні. На стику двох культур в Галичину проникала нова ідеологія. Її сприйняття чи несприйняття залежало від родини. Мій тато писав патріотичні вірші, які потім довелось спалити. Мама розповідала, як у дев’ятому класі один хлопець написав на дошці «Сталін — кат народу». Поруч з ним була моя мама. Вона негайно стерла з дошки напис, бо знала, чим це може закінчитись.
Мої батьки, молоді вчителі, одружились, маючи одну миску й дві ложки. У мами була одна ситцева сукенка. Вони вчителювали в селі Опака, звідти почався їх довгий трудовий шлях.
Місцевий партійний функціонер підпалив унікальну дерев’яну церкву 16 століття. Коли помер Сталін, на траурному мітингу мою маму почав душити істеричний сміх: »Усі плачуть, а я хочу сміятись, і не можу нічого з собою вдіяти». Вона чекала тоді другої дитини.
Свободное копирование
