авторів 676
 
події 100305
Реєстрація Забули пароль?
Мемуарист » Участники » pahutyak » Подiї pahutyak » Закон неназивання

Закон неназивання

01.09.1948
Урож, Львівська, Україна

 Село в облозі

 Колективна пам'ять може суперечити офіційній історичній науці й не  мати на неї впливу, але це не означає, що спогади, родинні перекази, версії тих  чи інших подій малодостовірні та незначущі. Вони здатні затьмарити дзеркало  об'єктивності, вдаваної чи справжньої, а отже, спробуймо відчути себе одним  із носіїв цієї колективної пам'яті, навіть більше: усвідомити себе цим носієм,  знаючи точку зору писаної історії. Віднедавна у нас в Україні практикують  інтерв'ю як метод історичного дослідження, опитуючи, наприклад, жінок  певного віку, чи учасників повстанського руху. Одна річ, коли колишній в'язень  сталінських таборів пише книгу спогадів, піддаючи їх самоцензурі, а інша, коли  він просто звільняє себе від спогадів, розповідаючи про пережите  зацікавленим слухачам.

Диплом історика не є єдиною перепусткою на поле пошуків історичної  правди. Кожен з нас є носієм спогадів чи родинних переказів. Усе це я не  пережила, а чула від односельчан і родичів. У їхніх спогадах та переказах  присутні різні версії, чутки, свідома неправда і багато мовчання. Двадцять  років тому вони ще вперто мовчали, і пішли з життя, не сказавши ні слова, щоб  не зашкодити своїм рідним та близьким. Якщо я так само мовчатиму, то всі ці  згадки, спогади, почуття зникнуть назавжди. Колективна пам'ять повільно  руйнується, мине десять років, і вже не залишиться очевидців того, яким було  галицьке село в другій половині 40-х років.   Я б назвала його селом-заручником.

 

Закон неназивання

 Село під час немирних часів чи переміни влади грабують, вилучаючи з  приватних господарств провіант, або ж воно годує біженців і повстанців,  останні наражають його на жорстокі переслідування. У всі часи селян  вважають неосвіченими, скупими та інертними. Сталін так і прямо казав: «гній».  Що таке перші совіти, селяни уже довідались. Вистачило два роки, щоб  вважати німецьку окупацію ледь не порятунком. Але й вона показала своє  нелюдське обличчя, розпочавшись з розстрілу євреїв. Один з мешканців  Урожа витяг єврейську дитину з-під ліжка, не дав їй врятуватись. Не німецький  солдат. Не німці виказували євреїв. Особливість цього явища така, що імена  людей, які вчинили злочин проти людяності, досі не вимовляють вголос, хоч ті  вже й померли. Кругова порука. Не поспішаймо її засуджувати. Це краще  назвати колективною відповідальністю. Зміни режимів у ХХ столітті зруйнували  сільську громаду, але не торкнулись останньої її опори — не називати імена.  Бог все бачить. Я теж їх не називатиму.

У нас в Урожі був дурник, який завжди ходив у шапці. Як тільки хтось з  дітей зривав з нього шапку, він сідав на землю, затуляв обома руками голову,  й невтішно плакав. Під час війни трирічним хлопчиком він отримав черпаком по  голові від німця й нібито від того став недоумком, втративши мову. Ті ж німці  під час голоду в 42-ому році вивезли селянських дітей, і серед них мою маму, в  Раву Руську. Її тато біг за возом і просив повернутися. Мамі не дозволили.  Вона мешкала якийсь час в господині, що не дуже добре до неї ставилась, й  дуже сумувала за домом.

У голод бабця пішла на Волинь міняти вишиті скатертини й одяг на хліб, і  побачила якось пограбовану мертву жінку. Вона не могла цього ніколи забути,  бо це могло трапитись з будь-якою жінкою.

Нашій родині «пощастило». Померло двоє коней, і родину з п’ятьма  дітей не вивезли в Сибір, бо не було кого розкуркулювати. Утім, найстарший  син уже побував у Німеччині на примусових роботах, ще один хлопець з нашої  родини опинився у концтаборі, а після війни залишився у Польщі. Мав там  двох дочок. І дуже рано помер від сухот. У мене є листи, які писала його  дружина свекрусі, нашій родичці.

Колгосп, податки — усе як і на сході. Податки з курей, плодових дерев.  Селянам дають вижити, як дають вижити худобі. В колгоспі люди навчились  красти. Спершу, щоб вижити. Потім, з лінощів. На початку 90-х колгоспна  худоба просто гинула з голоду, бо працівники все розікрали для своїх корів.  Від власних кількох моргів поля, що іноді дарувались бідним родичам, так  зробив мій прадід, до зарослих пирієм і терном полів, які нікому не потрібні, бо  земля сяк-так прогодує, але не вивчить дітей і не купить ні меблів, ні одежі, —  ось шлях галицького селянина на протязі трьох поколінь. Зараз земля для  нього — це те, що він здатний обробити зі своєю невеличкою родиною.  Купувати городину — ганьба. Але збіжжя для годівлі свиней і худоби — можна. 

І відмова в пересуванні. Селяни вважались неповноцінними  громадянами. Вони навіть не мали паспортів. Щоб отримати паспорт, треба  було вислужитись перед владою, мати зв’язки, вступити в комсомол. Почувати  себе у пастці — це було незвичне відчуття. Для селянина природно перебувати  під владою землі, він може бути її рабом, але з власної волі, не з примусу.  Документи кріпаччини були поховані в домовині ще в 1848 році, і поставлено  кам’яний стовп на відзначення цієї події. Я знаю, принаймні два місця, де  начебто поховали ці документи. Тут колективна пам’ять фактично майже  зникла.

 

14.01.2013 в 20:02

© 2011-2019, Memuarist.com
Юридична інформація
Умови розміщення реклами
Подiї