учасники 625
 
події 93124
Реєстрація Забули пароль?
Мемуарист » Участники » pahutyak » Подiї pahutyak » Хроніка зниклого міста

Хроніка зниклого міста

01.01.1939 – 09.05.1945
Соколів, Тернопільска, Україна

 

 

У ХХ сторіччі зникає ціле місто, і всі сприймають це, як щось цілком звичайне, ніби подібні речі відбуваються кожного дня. Часом у міст відбирають їхнє шляхетне ім’я, часом з міста проганяють усіх мешканців, а натомість заселяють його чужинцями, а буває, будинки й храми стирають з лиця землі,як це трапилось колись з Карфагеном, навіть місце по ньому посипають сіллю,щоб нічого не виросло. З Біблії відомо, що в давнину на ворожі міста накладали прокляття, і знищували його за певним ритуалом, щоб цей організм ніколи не воскрес, і пам’ять про нього зникла. Однак пам’ять — річ вперта. Людину можна примусити мовчати, зробивши її спільником злочину, і тоді

вона, щоб витримати тягар докорів сумління, змушена втішати себе легендами,в яких кров і попіл залишають незнищенні сліди. У простих людей власне бачення історії, тільки воно, здебільшого, не цікавить ідеологів держави,політиків та істориків.

На те, щоб знищити галицьке містечко Соколів потрібно було 5 років, а існувало воно майже півтисячоліття. 5 років, щоб позбутися всіх мешканців,знищити всі будівлі й досконале господарство, щоб розвалити палац дідичів Дідушицьких, один з яких заснував той заклад, що нині має назву Наукова бібліотека ім. Стефаника у Львові, та й колекція Львівської галереї мистецтв поповнена збіркою Дідушицьких. Влітку 1939 року останній власник маєтку в Соколіві врятував духовні й мистецькі скарби й вивіз їх до Львова,передчуваючи нашестя вандалів, мародерів і вбивць. Якийсь час за інерцією той гарний світ з пасовиськами, ставками, садами та квітниками ще продовжував існувати. Армії червона і коричнева не сходились у жахливому герці в тому мальовничому куточку, не було артобстрілів, землю не чавили гусениці танків. Агонія Соколіва була тривалою і болісною. І найбільша трагедія— це абсурдність його смерті. Насправді Соколів не був знищений кимось. Він знищив себе сам, опинившись край битого шляху війни, і тим, що завжди був васалом. Тому порівнювати Соколів з Карфагеном, Кенігсбергом чи якимось іншим назавжди втраченим містом, мабуть, не варто. Крихітний галицькийСоколів, якби й вижив, то став би просто селом. З колгоспом чи без. З іншими зовсім мешканцями.

Представник роду спольщених українських шляхтичів Дідушицьких, львівський підсуддя Ян Дідушицький отримав у 1511 році королівський привілей на заснування біля Дідушич міста з магдебурзьким правом і побудував у Соколіві замок, що проіснував до 18 століття. Отак містечко, яке впереддень своєї загибелі налічувало 800 мешканців, проіснувало до 1944 року:під патронатом роду Дідушицьких. Останнім власником соколівського маєткустав Станіслав Дідушицький (1888 — 1960). Згідно з статистичним дослідженням Володимира Кубійовича «Етнічні групи Південнозахідної України (Галичини) на 1 січня 1939 року в м. Соколів проживало 530 поляків, 230євреїв, і 10 німців. І жодного українця, хоча в довколишніх селах українці переважали. Це вже багато чого пояснює в цій історії.

Можна припустити, що міжетнічний конфлікт в основному спровокував загибель Соколіва. І тут ми не помилимось. Це пояснює певною мірою те, щофатальна доля польсько-єврейського містечка не була виграшною темою відеології тих влад, що на короткий або довший час побували в місті. Кожна приклала свою руку до знищення міста. І змушена була уникати зворотніх звинувачень.

Отже, Станіслав Дідушицький напередодні розгрому Польщі гітлерівською Німеччиною разом з дружиною й чотирма дітьми назавжди покидає родове гніздо. 24 вересня 1939 року відповідно до таємногопакту Молотова-Ріббентропа Галичину окуповує Червона армія і слідом за нею НКВД.

Сам Соколів попри панський маєток — це вулиця, де на одному боці мешкали євреї, а на іншому поляки. Євреї жили здебільшого в дерев’яних будівлях. Обслуговування потреб працівників маєтку, ярмарки, що відбувалися кілька разів на рік, міське адміністрування визначали коло професійних інтересів соколівських міщан. Для них нова, комуністична влада з її класовою ідологією була шоком. Репресії, висилка в Сибір — так як і всюди. Це був початок кінця. Більшовицька влада зруйнувала соціально-економічну систему,знищила фундамент міста, що існував упродовж століть, і поводилась не як визволителі, а як завойовники. Про репресії в самому містечку відомо мало. Мешканці були не українцями, і, можливо, селяни з довколишніх сіл навіть спершу зловтішались, чи мали якісь сумніви в невинності репресованих та депортованих міщан, і рани, завдані польською окупацією, були ще свіжі. Бачити ворога, який тебе принижував, розтоптаним, дає втіху й заглушує будьякі порухи співчуття. З іншого боку — байдужість і надія, що репресії не зачеплять твоєї родини. Як ми побачимо далі, 1939 рік заклав міну підміжетнічні стосунки й вибух врешті стався.

Природа людини така, що без внутрішнього духовного опертя, морального інстинкту, в періоди суспільних та природніх катаклізмів, її психіка зазнає радикальних змін. Ворог ззовні породжує в ній внутрішнього ворога. Думка про те, що війни очищують націю, така ж сама потворна, як і та, щовійни призводять до деградації. Насправді, як мені здається, війни лише засвідчують недосконалість або досконалість кожної людини, її готовність стати Жертвою, Катом, Співучасником чи Людиною. В такій гострій ситуації кожен здає іспит на зрілість. Зріла людина не піддається на маніпуляції свідомістю. Безперечно, такі люди теж були довкола Соколіва, як і всюди. Спогади, які я читала, піддані самоцензурі, часом відчувається намагання виправдати власну бездіяльність, або ж створити красиву моторошну легенду про знищення цілого міста за одну ніч. Тому я не буду на них зупинятись, вони теж національно-персоніфіковані, або просто емоційні. Свідки ніколи не були надійним джерелом історії. Але чим більше свідків, тим чіткіша картина тієї чи іншої події. Оскільки живих мешканців Соколіва, тих які вижили після 5 років руйнації, немає, доводиться спостерігати тіні на стінах платонівської печери.

На зміну червоній окупації приходить коричнева. Літо 1941 року. Гітлерівці не поводять себе як мародери, вони трохи відновлюють зруйноване господарство, бо Третій Рейх потрібно годувати, та й інстинкт господарного практичного німця — це дещо інше, ніж інстинкт гомо совєтікус, істоти, яка неволодіє плодами своєї праці, а відтак їй байдуже, що з ними буде потім. Відбувається зачистка від єврейського населення. Євреїв відділяють від неєвреїв. Попри всі жахливі чутки, євреї не тікають. Скидається на те, що в більшості з жертв Голокосту так і не спрацював одвічний інстинкт самозахисту. Вони не шукають підтримки ззовні, а поміж себе, і всі опиняються в гетто. Адже вони звикли, що всі нещастя світу періодично ставлять їм на карб. Навіть глобальне потепління.

Моя мати розповідала, як в нашому селі дехто допомагав німцям знищувати тутешніх євреїв. І як вбили її приятельку, 12-річну Регіну, яка сховалась під ліжком. Мамин дядько, війт, переховував євреїв у себе на хуторі. Одні й ті самі люди ходили до церкви, вірили в Христа, проказували одну й ту саму молитву, але одні витягували єврейську дитину з-під ліжка, а інші ризикували життям і допомагали втекти євреям. Закінчилась війна, і вони знову разом ходять до церкви. І все, що відбувалось досі, видається затьмаренням розуму. Це важко зрозуміти, коли дивишся на це збоку.

Зробивши винними євреїв у злочинах більшовизму, німецькі окупанти розв’язали руки помсті. І наївно було б думати, що родичі закатованих жертв і мародери не піддалися цьому, кинувши тінь на український та польський народи.

Настає кульмінація. На полі з’являються ще інші гравці, і конфлікт знову набуває етнічних ознак. Армія Крайова воює проти гітлерівців та УПА. УПА воює проти гітлерівців і Армії Крайової. Але вбивають українців і поляків. Евреїв не вбивають, вони — мертві. Як польське, так українське підпілля сіє терор. П’ять років війни — втома і ненависть. Вирізають цілі сім’ї з помсти. Напруження сягає апогею, і найменша іскра провокує все нові й нові жертви. Армія Крайова зробила тепер цілком польський Соколів своїм опорним пунктом, і врешті підставила його під приціл. Відступаючи, німці підпалили палац Дідушицьких, де був їхній штаб. Власне, невідомо, чи це зробили достеменно вони.

Соколівські батько з сином вирізали дві родини в Малих Дідушичах, а в Соколіві по звірячому спіймали й замордували командира УПА. Почалась,властиво, війна між польськими бойовиками й повстанцями. УПА вирішило вдарити по Соколіву. Місто було донищене. Воно горіло при кожній окупації,тож лишилось небагато руйнувати.

Червоноармійці, які прибули до Соколіва, на початку серпня, застали повну руїну і людей, які намагались позбутись трупів. НКВД залучив польських бойовиків до спецоперації, і знову полилася кров по довколишніх селах.

Уся ця соколівська різанина нагадує Тридцятилітню війну в Німеччині в 17 столітті. Тільки немає співців-плакальників, подібних до Андреаса Гріфіуса, який писав, що найгіршим наслідком війни є не пожежі, не смерті, не мародерство, а «скарби душі поганьблені навіки». Є обілювання одних і очорнювання інших вбивць, і намагання забути власне божевілля, створюючи легенди. Кожному здається, що він знає істину. Але чи знає він себе? Як мибудемо самі поводитись в такій ситуації? Міжетнічні конфлікти під час воєн, мародерство як злочин проти людяності — не надто зручна тема на тлі тріумфів та бойових маршів.

За Радянської влади мешканці довколишніх сіл розібрали те, що залишилось від Соколіва. Було проведене розслідування, досі не відомегромадськості. Фактично, край існуванню міста поклали партизани, а не регулярні армії й окупаційні режими. Як не крути, але в загибелі міста винні всі: червоні, коричневі, синьо-жовті, біло-червоні. Тому про це воліють мовчати. Місце, де стояв Соколів, зорали й засіяли. А на полі стоїть фігура Мадонни, єдине, що залишилось від міста. А чи було тут місто?

Тут було місто Соколів, що простояло 500 років і було знищене під час другої світової війни — можливо, ця віртуальна меморіальна дошка бодай якийсь час нагадуватиме про те, що без людей кожне місто усього лише купа каміння.

14.01.2013 в 09:30

© 2011-2018, Memuarist.com
Юридична інформація
Умови розміщення реклами
Подiї