учасники 625
 
події 93124
Реєстрація Забули пароль?
Мемуарист » Участники » GripE » Подiї GripE » Матуся рідненька

Матуся рідненька

16.07.1932
-, Житомирська, Україна

Дорога і рідна матусенька… Скільки сили волі потрібно було тобі, щоб винести цей непосильний тягар на плечах свого життя? Такий тяжкий фізичний труд? Я цілую руки матері, натруджені серпом. В руках солодкого відчуття не знала. Уві сні бачу ці руки серед снопів жита, в грядках капусти, огірків. Чую хруст в її руках свіжеспеченого хліба. Несу свій хрест каяття, часом несправедливих вчинків. Образ, сльози матері не проміняю на перли життя. Чорні руки, потріскані до крові від чорної землі пальці.

А народилася мама в 1906 році, в сім’ї двух панських наймитів Миколи і Секлети четвертою дитиною. Рано, дуже рано, в 12 років, сама ще дитина, найнялась доглядати трьох дітей у лихосільского поміщика – Харчука. Не було ще 16 років, як вийшла заміж за такого ж наймита, як і сама, до злої-презлющої свекрухи. В 17 років народила дочку, яку назвала Ганею. В дев’ятнадцятирічному віці народила сина Степана. Обох і похоронила до мого народження.

Мене родила на двадцять третьому році життя крепкою дівчинкою. Але, поскільки назріла робота над своєю ділянкою землі в полі на виживання і понад усі умови життя, то, по розказам батька і матері, в вісім місяців я вже ходила. Після року мого життя дозріли роботи в полі, і колиску зі мною повісили в куточку між Ярининою хатою і нашим хлівом. Покинули ненадовго, а я випала з колиски і не могла стати на праву ногу. Так продовжувалось до трьохрічного віку. Цілих два роки. Не знали ми тоді ні лікарів, ні ліків. Все йшло випадково, як Бог дасть.

А тут ще народилась сестричка Вєра. Як малечі, їй була приділена вся увага, а я не могла ступити на ногу. Батьки вирішили, що я так і буду жити калікою. Але кажуть: як навік, то найдеться і лік.

Батьки похоронили Вєру. Яка це душевна біль батьків, в молодому віці похоронити трьох дітей. А я, хоть і каліка, але оказалась живучою. Видно, Бог нагородив здоров’ям. От і тягну уже вісьмідесятий рік. Пережила маму на цілих вісім років.

Після мене на горе і голод в 1932 році народився брат Василь. Пам’ятаю, як баба Ліксандра напекла в печі з гречаної полови оладків, склала їх в макітру, а вони і роз’єднались знову у полову. Василь був на грані смерті від голоду. Весь набрякший, особливо була страшною водянка яїчек, як будто два шари набрані водою. Так от, Василь, сидячи над тією макітрою з половою обома руками запихав цю полову в рот. А батько бігав по хаті, плакав, і в розпачі кричав: Повішусь! Щоб я не міг прогодувати двох дітей!

Батькові було лише 31 рік. Мамі – 27. Від голоду у мами було тяжке виснаження організму, вона страдала курячою сліпотою.

А весною, коли стало розпускатися листя на деревах, баба Ліксандра і мати брали мене і Василя на руки і ходили в ліс обривати молоденькі листочки на липах. Вони були такі солодкі і липкі. Це були наші весінні харчі. Були в них і вітаміни, і калорії. Це спасло нас від голодної смерті. Але яка сила була надана мамі природою і Богом! Страдаючи курячою сліпотою, при такому крайньому виснаженні, вона ще два рази в сутки годувала Василя груддю, і, прожовуючи ці липові листочки, пхала їх Василю в рот. Він же ковтав з насолодою, і мав зелену піну на губах. Тоді йому було 8 місяців.

Одного дня коли наша сім’я паслась в лісі, ми почули що неподалік в кущах плаче дитина. Я з мамою стали шукати і найшли: поблизу на широкому пеньку лежала дитина, замотана не в полотняні пелюшки, а в чистенькі байкові. Дитя плакало і цмокало губами, просячи його погодувати.

Мама розмотала його, а внизу, під першою, лежали ще запасні біленькі пелюшки. Дитина була запісяна, мама поміняла пелюшки і сказала, що ця дитина молодше нашого Василя на місяців три. Вона погодувала дитя грудним молоком, и дитина заснула. Це був хлопчик з рудим волоссям. Порадились мама з бабою Ліксандрою і порішили забрати додому. Не залишати ж його на поталу диким свиням.

Тоді в нашому лісі розвелось дуже багато диких свиней. Вони рили землю під дубами і дикими грушами, годувались їхніми плодами, які за зиму зберігались під снігом.

А пізно вечором в той же день хтось до нас тихо постукав у вікно. Батько вийшов зустріти. Це був молодий єврей по фамілії Літман, а знайдений у лісі хлопчик був його син Петя.

В той час в нашому селі жили дві багатодітні сім’ї євреїв: Мізрахи і Літмани. Так от, Літман сказав, що в його дружини нема молока, і попросив, щоб мама місяця два погодувала їх сина. За це він не дасть нашій сім’ї померти з голоду. Його брат Мізрах Янкіль працював в млині мельником, а Літман – помічником. Тоді багаті люди і колгосп трошки мололи зерно, а Янкіль змітав обметицю, тобто мучну піль по стінам млина і по строгому секрету вночі приносив нам два-три кілограми такої муки..

Баба Ліксандра варила затірку Це мука, розведена гарячою водою. Похожа на теперішній клей для наклеювання шпалєрів. Такий суп був ситніший, ніж з молодої кропиви і листочків липи. Так ми і вижили до нового урожаю.

А з сім’ями цих євреїв дружили все життя. Вони були багатодітні і жили так, як українці в селі. Правда, Літман у баби Варки орендував кімнату і держав невеличку крамницю зі всіма необхідними товарами для села. Сіль, мило, сірники, спеції, дріжджі, нитки, голки, цукор, цукерки і т.п. Але жили не заможно.

Де тільки в нашої мами брались сили? День і ніч шурхотіло веретено, випрядалась нескінченна нитка з коноплі при світі каганця. Якщо баба Ліксандра варила їсти, то мама не відходила від кужеля. Потрібно було напрясти ниток, щоб виготовити полотно для натільної і верхньої одежі, рядна і мішки для зерна.

А пізніше батько в Любарі продав бичка і привіз дві прялки-коловоротки бабі Ліксандрі і мамі. Так що пряжу пряли швидше і легче. За такої праці ніколи жінкам було потеревенити.

 

КУРСИ ТКАЧИХИ

Мама виявила бажання навчитися ткати полотно. І от осінню після збору урожаю з поля і городу батько договорився в Карпівцях з ткалею, що та навчить маму всім премудростям ткачества, а батько за це пошиє хазяйці і хазяїну по парі чобіт із шкіри бичка, вичиненої батьком. Купили свій верстак (ткацький станок), начиння, снівницю, вертушку, і мама по своїй кмітливості обігнала свою вчительку. Особливо в художньому розташуванні різнокольорових полосок при виготовленні ряден. Вал (це потовщена пряжа) мама сама красила для виготовлення ковриків і ряден. Я вже вміла веретеном прясти вал. Це в селі повинна вміти кожна дівчина. Як нема напрядених і вишитих дівкою рушників, то її вважали ледачою, і хлопці не брали заміж. На пам’ять і до сих пір в мене зберігається домоткана скатертина. Ткались вони особливо, на шости підніжках. І виходив особливий малюнок в ромбики, а то і в ялинку.
Полотно, рядна і мішковина виготовлялись на двох підніжках, а рушники – на чотирьох. Потрібно було уміння намотати основу на снівниці по особливому вичисленні в пасмах. Пасмо складалося із тридцяти ниток. Полотно ткалось: вужче – в десять пасом, ширше в дванадцять пасом. Скатертина в 16 пасом, рушники в вісім пасом. Рядна і мішки – в десять пасом. Підткання (поперечні нитки) залежно від виробу підбиралась товщина ниток. Як я любила з мамою точно вищитувати нитки в пасмах, намотувати цівки для човника. Цівки батько робив із трубчатих стволиків бузини. Любов до ниток мама привила мені на все життя. Люблю згадувати часи, коли в хаті кружилася снівниця, витушки, шуршав колесом коловороток. Як тільки мама виходила з хати порати худобу (так називалось годування домашніх тварин), то я з її дозволу миттю сідала за верстак і ткала.

Також у всьому хотілось бути схожою на маму. Адже, таке життя було: і постелю, і одежу, і взуття самотужки потрібно було робити.

07.10.2011 в 18:30

© 2011-2018, Memuarist.com
Юридична інформація
Умови розміщення реклами
Подiї