Для волонтерського руху Переяславщини у 2014 році було звичною справою влаштовувати родини людей, які рятувалися від війни. Знаходили і облаштовували житло для внутрішньо переміщених осіб із Криму, Луганської і Донецької областей. Але біженців з Росії до появи Георгія Стоцького і Світлани Квіткі у нас раніше не було. Тоді діяли оперативно, по дзвінку. Інна Марченко розповіла, що коли зустрічала Жору і Свєту із поїзда, її вразило, що родина приїхала із собакою. Те, що у важку хвилину вони не залишили чотириногого товариша, свідчило про високі людські якості.
Мене спочатку дещо здивувало, що Жора вступив до «Правого сектору» / запрещенная организация в России/. За моїми спостереженнями цю силу представляли молоді хлопці, загартовані Майданом. Червоно-чорний значок на грудях у поважного сивого чоловіка виглядав дещо кумедно і по-пацанячі, задиркувато. Запам’яталося, як він із цим значком під час святкування 9 Травня підійшов до місцевих старичків-комуністів, які провокативно розгорнули червоний прапор, типу «діди воювали» і намагався пояснити, скільки горя принесли світу подібні знамена. Тоді ця сутичка закінчилася штовханиною, в якій і мені дісталося сльозогінним балончиком в обличчя.
Пам’ятаю, як на російських сайтах розганялася інформація із звинуваченнями Жори в екстремізмі, його оголосили ворогом Росії, порушили кримінальну справу, обізвавши карателем і бандерівцем. Мені було смішно з цього приводу, бо найбільш екстремістським у діях Жори я бачила філософські думки і бажання подивитися на світ глибше.
Не дивлячись на відсутність документів і неможливість влаштуватися офіційно на роботу, Свєта і Жора намагалися знайти підробіток. Жора читав лекції, які для переяславців були не дуже зрозумілі і актуальні. Світлана займалася із дітками, готувала їх до школи, проводила розвиваючі заняття. А ще Свєта і Жора активно вплелися до нашого волонтерського руху. Збирали допомогу, допомагали вантажити продукти на фронт.
Коли хлопці поверталися з війни, їх психічний стан дуже часто був напружений. Вони варилися в собі, у своїх проблемах, іноді виливали агресію на оточуючих. Не раз була свідком того, як Жора «вправляв мізки» подібним бійцям, які намагалися знімати напругу за допомогою спиртного. Дивовижно, але хлопці слухали цього «діда», якого всі від малого до старого називали просто по імені «Жора».
Одного разу, прийшовши у волонтерський штаб, я почула, як Георгій Семенович, п’ючи каву і покурюючи трубку, захоплено розповідає про ідеї, яким чином можна заробляти гроші на волонтерську діяльність. Він пропонував розмальовувати патріотичними малюнками і продавати стакани чи просто порожні пляшки, гільзи. Навіть вазу із пляшок зробив і приніс показати. У нас була відсутня підприємницька жилка, та й творчістю займатися не дуже мали часу. Я сумнівалася, що комусь такі воєнні сувеніри будуть потрібні. Тож ми зустріли подібну ідею Жори без ентузіазму.
Мені подобався Жора своїм світобаченням, поетичністю і внутрішнім спокоєм. Зовні і за віком нагадував мого покійного батька. Коли Жора захворів, казав, щоб його спалили і поховали у лісі. Ми навіть жартували з цього приводу уявляючи, що з цього приводу напишуть російські ЗМІ.
Коли Жора помер, ми прийшли у холодний будинок у Підварках на околиці Переяслава, де вони із Свєтою жили останній час. Зібрали кошти на поховання, знайшли труну. Інна Марченко сказала, що Жора її дядько, організувала похорони на Андрушівському цвинтарі. Отець Василь Гречка відправив панахиду, тож поховали по-християянські. Було холодно і мокро. Здавалося, сама природа сумує за веселим, світлим, життєрадісним і мудрим чоловіком – Стоцьким Георгієм Семеновичем.
Світлана Шевченко, волонтер громадської організації «Серця Переяславщини».
Свободное копирование
