ВІЙНА
Це було 22 червня 1941 року. Неділя. Батько повіз в Янушпіль на базар продавати залишки з зими зерна, картоплю і дещо з городини. Хотів купити всім на зиму взуття. Поїхав колгоспними кіньми і хурою. Вернувся до обіду зі страшною звісткою – війна. Німеччина напала на СССР.
Мобілізувати чоловіків в армію не вдалося. Німці продвигались швидко і настирливо. На третій день після об’яви по радіо про початок війни я і Василь пішли за село на колгоспне поле нарвати гички для поросят. По другу сторону вздовж дороги гектарів на десять поле було засіяне маком. Якраз мак був і повному цвітінні. Раптом по цій дорозі від чотирьох сверів показалась кіннота. Колона розтягнулась від сверів аж до села. Коні були, як на підбір, білі в чорних носочках. Треновані. Я і Василь дивились, як зачаровані. Це було не в кіно, а наяву. Раптом в небі появився літак. Ескадрон, так назвали кінноту, спішився і заліг з кіньми на маковому полі. Для них це була природна маскіровка. Літак став знижуватись і стріляти з кулемета. На дорозі курява підскакувала, як після краплин дощу. Коли літак пролетів, один з командирів прибіг до нас, схопив за руки, і потягнув в макове поле, силоміць заставив лягти. Літак зробив захід, другий і знову стріляв. Коли літак зник, тоді червоноармійці підняли слухняних коней і зібрались їхати по дорозі на Краснопіль. А кінь під нашим командиром не підвівся, був убитий. Але в них були запасні коні. Він нас розцілував: добре, що ви живі. Коня похороніть, його кличка Удалий, а мене звати Вася. Скочив на запасного коня і помчав вдогонку. Довго ще на дорозі стояла курява, збита кіньми. Щасти їм.
А через днів три селом потягнулась колона німецьких мотоциклістів. Вони були високі, як на підбір, з закоченими по лікті рукавами, в залізних касках на голові. Пустився дощ, оплакуючи наших солдатів. Розкисла дорога, тамувала проїзду німчури. Після них йшла колона обозу, коні були тяжеловози. Німці на повозках гладкі, ситі, покидали свій обоз і бігали по подвір’ях, стріляли курей, витягали з хлівів свиней, телят. Справжні хижаки, грабіжники. Дядько Зінько хотів не впустити в хлів, то його розстріляли на порозі хліва.
Через два дні після проходження німцями фронту в село завітала група червоноармійців, які випадково лишились в тилу. Їх наші люди розмістили по своїх подвір’ях: хто взяв за сина, хто за зятя, приймака. В нас був Іван Хорунжий із станції Лозова родом. Потім вони в тилу німця організували партизанський загін, який був зв’язаний з ковпаківцями. Очолив цей загін лейтенант-узбек по фамілії Морзаєв Степан, дуже смілива і безстрашна людина. Оставив він в селі дочку Соню, яка тепер працює в селі Леніно Радомишльського району Житомирської області. Таким батьком потрібно пишатись. Помагала партизанам і наша сім’я: в’язали носки, шили рукавиці. Забирала у нас готову продукцію Іта Нейман, одеситка. Вона в загоні працювала радисткою. Після війни вона приїзжала до нас в село. А жила в Одесі на Дерибасівській, 12, кв.14. Багато шкодив цей загін німцям. Вів підривну роботу на залізничній колії від Чуднова до Шепетівки, цим допомагав радянській армії. Були у нас в селі і підлі зрадники, це Пилип Харчук, поліцай, Віктор Макордєй, поліцай, і перекладачка коменданта Анна Данилівна, попівська дочка, котру партизани потім провчили – зав’язали в мішок, побили і кинули в канаву під колгоспним садком. З тих пір вона заїкалась. Потім вчителювала в сільській школі.
ЧЕРЕВИКИ З ГАЛОШАМИ
Осінню, коли я вчилась в п’ятому класі, батько купив мені черевики з галошами. Модна розкіш. На весь клас мали таке взуття тільки дві полячки – Зося і Марина. Я була морально на висоті і щиро вдячна батькам. Я тоді почувала себе багатою людиною. Не дивлячись на те, що носила домоткану бунду, сорочку, і з рушника торбі для книжок з лямкою через плече. Тоді всі так жили.
ПО ЯГОДИ З МАМОЮ
Гарячий червень місяць, мама відпросилась з роботи назбирати в лісі ягід. В нашому лісі біли суниці, а в Янушпільскому – «правдиві ягоді». Вони відрізнялись від суниць формою і величиною. Василя оставили пасти гусей. Встали до схід сонця, перейшли рубану дорогу нашого лісу і опинились в полі на дорозі, яка вела до Ясиполя. Перед очима строкатий килим різнотрав’я. І чого тільки тут немає: медунка з фіолетово-червоними вигадливими пелюстками, і материнка з темно-зеленим листям, котре знизу вкрите білими, ледь помітними пухнатиками, і звіробій, і пижма, польові ромашки, сині дзвіночки. Коли ми прийшли до лісу, зійшло сонце. Зайшли на галявину в лісі, де була висаджена молода посадка дубів. Трава була висока, з холодною росою. На рові лісу ми з мамою поснідали, по два варених яєчка з хлібом, запили молоком. І розпочали збирати ягоди. Вони росли в високій траві. Як розгорнеш траву, то прямо цілі кетяги (пучки) ягід. До обіду ми назбирали ціле відро. Ще потім назбирали в листок великого лопуха. На рові лісу сіли з мамою пообідати ягодами з хлібом. Відро було важке, його мама несла сама. До обіду на цій галявині зібралось багато збирачів, а ми вже йшли з повним відром додому.
Нагріта за день червневим сонцем земля дихала теплом. Босим ногам було теж тепло. Від густої трави віяло запахом лугових квітів. Приближалась пора сінокосу. Прийшли додому. Баба Ліксандра наварила з ягодами вареників, а решту висипала на великі дека і в піч сушити. Піч була гаряча після випічки хліба. Ці ягоди сушились на зиму на квас та компот.
Сушили всяку лісову ягоду. Терен, глід, шипшину. Дикі груші спочатку вилежувались на горищі, получались гнилички, а потім їх сушили в печі. Сушили і домашньо-садове: вишні, сливи, яблука. Зимою в нас завжди був квас з сушини і для солодощів накришені цукрові буряки. Квас випивали, а варені сушину і буряки мама розтирала в макітрі макогоном і пекли пироги. Це було вітамінно і ситно. І зимою в хаті пахло літом. А ще нам подобались печені цукрові буряки. Вони були солодкі і більш пахучі, ніж варені. Ми їх їли з хлібом замість солодощів.
