Був гарячий липневий день1934 року. Це був перший рік після голоду. Батько тоді в колгоспі робив їздовим. Обідня пора. Батько приїхав пообідати гарячого, з печі, борщу. Мама розливала в миски духмяно пахучий борщ. Батькові окремо в полив’яну миску. А я, мама і Василь їли з одної миски. Тоді такої розкоші не знали, щоб кожному була окрема миска. Мама забілила борщ сметаною і ми дружно приступили до кожноднівного ритуалу. Кожному було дано по скибці житнього хлібу. На друге була картопляна бабка, запечена в печі з яйцями. На третє – квас, або компот із сухофруктів чи солодких цукрових буряків. Двері в хату були відчинені настіж. Хоть налітали мухи, але в хаті було прохолодно від глиняної долівки.
Раптом в хату вбігли захекані два сини-підростки коваля Зволінського і сказали: - Дядьку Іване, на вашому городі копає картоплю тітка Ярина!
Це молода сусідка, яка жила в хаті перед нами, одинока. Батько схватив батіг і побіг на город. Картопля в той час уже перецвіла і в’язалася у бульби. Від хати було посіяно соток п’ять жита, яке квітувало – наливалося зерно. За житом – картопля.
Ярину батько застав зненацька. Вона ножем з під корчів викопувала молоду картоплю. Зі злості батько вихопив в неї з рук ножа і став ним бити її по голові і руках. Потім схопив її за коси і потягнув окровавлену на подвір’я. Вона зразу кричала, а потім знепритомніла. На крик збіглися люди і стали відливати її водою. На подвір’ї від води і крові стояла калюжа. Десь взявся міліціонер і розпорядився, щоб голова колгоспу дозволив батькові на своїй підводі відвезти її в Янушпіль в районну лікарню.
Батька від такої обіди на могли вгамувати, а тому зв’язали по рукам і ногам. Батько тоді казав, що поки її довезе, то від злодійки залишиться мокре місце. Люди, які збіглися, співчували батькові. Хтось з їздових згодився відвезти її в лікарню. Вона вигляділа, як груда пошматованого м’яса. Віз застелили соломою, вкинули її туди і повезли.
В лікарні на глибокі рани наклали шви. Вона дуже багато втратила крові і лікувалась довго, з півроку. Потім її виписали і над батьковим вчинком в Янушполі засідав суд.
На суді Ярина взяла на себе всю провину, одначе за побиття батькові присудили шість місяців примусових робіт. Батько під арестом був відправлений в Херсон. Працював в саду їздовим.
Коли скінчився срок примусових робіт, батько лишився на літо там працювати. Це був якийсь пригородний сад-радгосп. Помню, присилав мамі кожен місяць по двадцять червонців. А потім батько написав листа з просьбою, щоб мама з нами, дітьми, переїхала туди жити. Видно, батькове трудолюбіє сподобалось там директору. Він навіть обіцяв виділити житло.
Але мама не захотіла переїзджати, покинути свої Бурківці. Помню, осінню батько повернувся з заслання. На ньому були нові начищені хромові чоботи, шерстяні темно-сині штани, заправлені в холяви і світло-бузкова вишита сорочка, підперезана шовковим крученим пояском з кутасами.
Тоді я вперше замітила, який у нас батько кучерявий. Привіз багато грошей і дуже великі рожевобокі солодкі яблука. Я і Василь показували їх сусідським дітям. Батько ще декілька разів просив маму переїхати в Херсон, але мама не захотіла. Так і зосталися доживати в рідних Бурківцях.
Там і нажили ще трьох діточок – Марію, Лєну, Надю.
Свободное копирование
