СПОГАДИ РАННЬОГО ДИТИНСТВА

СПОГАДИ РАННЬОГО ДИТИНСТВА

 Це було дуже давно, в ранньому дитинстві. Смутно, наче крізь сон пам’ятаю, як простудилась - боса бігала під дощем по болоті холодною ранньою весною. Мучила висока температура, незносні головні болі. В приступі горячки мені ввижалось, що батько жорстоко, боляче мене смикає за коси. Баба Ліксандра клала з холодної води мені на голову компреси. На хвилину мені ставало полегшення. Я кричала, просилась, щоб батько мене не тягав за коси. Іноді я приходила до тями і бачила, що я лежу в бабиній хаті на ліжку, вкрита холодним потом, неначе в воді. Мені було холодно і тоді я бачила, що мене вкривала кожухом мама, пригортала до грудей, а батька в хаті не було на той час.

 Слідуючий приступ. Лежу на невисокому стільці біля печі, мене гризуть собаки за голову, руки, ноги. Я знову кричу, прошу маму відігнати собак. Дуже мені гаряче і боляче.

 Баба Ліксандра заставила мене випити чарку горілки, настояної на пекучому перці. Я випила. Засинаючи, крізь сон чула, як баба Ліксандра сказала, що до ранку мені стане легше.

 Ранком я знову прийшла до тями і мені дуже захотілось їсти. Баба знову заставила мене випити ложку самогонки з перцем і поїсти дуже смачних картопляників з сметаною. Я з апетитом поїла. І мені весь час хотілось спати. З тих пір саме найсмачніше блюдо для мене – картоплянці.

 Баба Ліксандра для чогось покликала сільського попа Данила, який мене покропив холодною водою. Мені було неприємно, бо я зігрілась під теплим кожухом. А мама і баба Ліксандра стояли навколішки перед образами і молилися за мене Богу…

 Мені з кожним днем покращувався стан здоров’я. приходило виздоровлення. Я з допомогою баби Ліксандри потрошку виходила на свіже повітря.

 А пізніше появився-родився брат Василь. Батько від радощів був на сьомому небі. Це ж хлопчик!

 Василь був дуже неспокійний, крикливий і заважав мені спати. А пізніше, помню, я допомагала бабі Ліксандрі під тинами рвати кропиву для поросят. Ми її кришили ножом і обливали молоком. Поросята росли і поправлялись. Зріло сало-м’ясо. В той час пізньої осені появився в нашому селі заїжджий фотограф, і баба Ліксандра попросила його до нас на подвір’я. Василя баба взяла на руки, а мені дала в руки кусок божого деревця в руки і поставила біля себе. Так сфотографувались. Ця фотографія зберігається в мене до цього часу. Так і стою з неряшливо опущеною панчохою. Така пам’ять мені з дитинства.

  ЛАПШОВИЙ КУЛІШ

 Це було ранньою весною, коли дороги розгасли в тванюці, не можна було ні пройти, ні проїхати. Мені баба Ліксандра зав’язала в чотири кінці біленької хустинки гладущичок, і послала в колгоспну їдальню за порцією їжі для Василя і для мене. Це було в 1933 році. Була така матеріальна допомога для дітей. Піддержка в харчах. Я в їдальні взяла в гладущик дві порції, і понесла додому. Куліш дуже гарно пахнув, зажарений цибулею і олією. Мої тоненеснькі ніжки шестирічної дитини через силу місили болото на дорозі. Нарешті загрузла, впала. І з гладущика прямо в болото виллявся куліш. Я нагнулася і злизувала язиком з болота галушки. А ноги тим часом загрузали в болото все глибше. В цей час їхав кіньми і возом сусід Ярема, який витяг мене з болота, посадив на хуру і підвіз до нашого подвір’я. Мені так було шкода цього кулішу, що баба Ліксандра не могла мене вгамувати від жалю і плачу до обіду. Баба Ліксандра мене обмила в дерев’яних ночвах, перевдягнула в чисту полотняну сорочку і я солодко заснула. Більше за харчами мене не посилали. Батько приносив сам.

 Пам’ятаю я це все смутно, як кадри з кінофільму. А дитинство дихає на мене запахом конюшини, тихим зеленим ставком, опушеним тихим татарським зіллям. На вулиці було тепло, вже де не де зеленіла трава. Повніли бруньки на липах. Весна повертається, але ніколи не вернеться дитинство.

 СТРАШНІ ПРИГОДИ ДИТИНСТВА

 Пес

 Гарячого липневого дня я вечором поверталась з дитячих ясел. В Марії Ониськівни, вчительки перших класів, над дорогою запашно цвів кущ жасміну. Мені захотілося відламати гілочку в букет для дому, коли раптом з під воріт вискочив здоровенний чорний пес. Я побігла. Він за мною. Я бігла, голосно з переляку кричачи, не тямлячи себе. Собака біг за мною, лаючи. Він би мене покусав, але йому мішав важкий ланцюг, якого він відірвав від прив’язу біля собачої буди. Добігла до кооперації. Там люди вибігли на мій крик і відігнали цього величезного чорного звірюгу. З переляку в мене були безсонні ночі. Коли засипала, то довго мені вважалось, що за мною біжить той чорний пес. З тих пір я довго боялася сама ходити по вулиці. А собак боюсь і до цього часу.

 Корова

 Того ж самого літа поверталося з пасовиська стадо колгоспних корів. Я вибігла з подвір’я дядька Василя, щоб пройти додому. Зненацька мене під пахви підхопила на роги корова і прижала лобом до тину. Та так крепко, що в мене не було сили покликати когось на допомогу. На моє щастя це побачила через вікно тітка Наталка Недоборівська (бениха). Вона зайшла за тин від свого подвір’я і зняла мене з рогів корови, як з гойдалки. На мені не було ні подряпин, ні синяків. Легко відбулася - тільки переляком. А корова пішла собі своєю дорогою. З тих пір я страшенно боялась корів. Навіть за все своє життя ніколи їх не доїла. Хоча молоко і молочні продукти – це перша моя улюблена їжа.

 Загата

 Пізно осінню, коли бував зібраний урожай з полів, викопана картопля, на зиму всі хати обкладались загатами – утеплялись.

 Я на припічку взяла коробку з сірниками. На подвір’ї позамерзали невеличкі калюжі. Я захотіла зробити лідяне решето. Чиркну сірник об коробку, і загорівшим сірником тикаю в зеркальце калюжі. Появлялась дірка. То було дуже захоплююче і цікаво. Раптом мене за комір хтось підняв від землі і поніс в хату. В одній руці в мене коробка з сірниками, в другій погашений сірник. Це був сусід через дорогу – старий Цізар. Віддав мене в руки батька. Розказав про бачене через вікно. Тут же батько взяв батіг і так мене відшмагав, що навіть кров проступила через сорочку.

 - Хату спалиш, де будемо жити!?

 З батькових рук мене буквально видерла баба Ліксандра, а потім заліковувала басамуги на шкірі неділі дві, змащуючи гусячим жиром, роблячи примочки з дубової кори.

 Отак вчили раніше, що запам’яталось на все життя. Не шкодь!

КОРОВА - СПОРТСМЕНКА

Наша руда корова Манька постаріла і стала давати мало молока. Батько її здав в заготконтору на м’ясо. Трошки доклав грошей і в неділю поїхав своїм возом і кіньми в Янушпіль на ярмарок купити корову. До обіду привів прив’язану до воза за налигач корову. В порівнянні з Манькою вона була велика, чорна з білими плямами. Розкішні рога і таке ж розкішне вим’я. Мамі спокійно далась видоїти – ціле відро молока.

Батько сказав, що бувший хазяїн її називав коровою-спортсменкою. Батько завів її в хлів, погодував, напоїв, а я і Василь винесли їй по кусочку хліба. Вона брала його з рук з вдячним поглядом великих сірих очей.

На другий день її вигнали пастись разом з чередою на горб за цвинтарем. Гурту вона держалась по свойськи. Вечером, коли поверталась череда, батько і мати вийшли її зустрічати, аби привчити до свого подвір’я. А вона як розбіжиться, перецибнула через тин на город і давай толочити городину, вибрикувати по нашому і по сусідських городах. Повибігали сусіди, гонять її дрючками, а вона хизується перед людьми: мов, і що ви мені зробите? Молоко цвиркало з дійок. Люди лаються, кричать на неї.

Так було кожний день протягом з тиждень. Тоді батько приказав нам не давати їй хліба і не бігати за нею по городах. Зачинив хлів. Вона, недоєна, переночувала під порогом. Ранком мама видоїла на подвір’ї і вигнала в череду. Провчили. Корова, мовби порозумнішала. Перестала нам показувати свої вибрики. Гарно доїлась, давала багато молока. А потім захворіла, впала на задні ноги. Прийшлось її теж здати на м’ясо. З тих пір такої молочноі корови у нас не було.

НАРИС «Поцілунок осені»

В ставку порозкошував осінній вітер котикові верхівки очерету. Погойдуються у воді стеблини, неначе дівчата в пухових хустках, пошепки діляться своїми таємницями. А на березі під лісом кущі глоду вже роздягають своє вбрання. Розсипається червоне намисто плодів. В лихосільскому лісі на рові красуються гінкі сосни. Все більше ціню щасливі хвилини. Самотність… Ні, не самотність, а чергове побачання з природою. В Бурківцях сьогодні найбільше зворушує душу прохолодний листок, що прилип до моєї щоки. Немов поцілунок осені, до якої я вже по віку доросла.

А під деревами блукала осінь, з віття опадало листя від моїх доторків.

Господи, як довго я вже живу на цій праведній землі. Скільки накопилось згадок за прожиті роки. Це ціла життєва книга. Було і добре, було і тяжко. Особливо після переїзду в Одесу. Але на цій землі людей чекають не лbit одні страждання і муки. Була радість і в дітях. Було добре, що вони обидва, соколики, ростуть здоровими. А ми своїм чередом по життю крокуемо. От уже не стало друга – чоловіка. А де ж ті діти, на котрих була надія підтримки в старості?

Старість зі своїми болячками і неміччям… А підтримки нема. Такий плин часу. Але радує одне – я біля істоків свого життя, своєї землі. Своїх джерел, своїх пращурів. Все тут моє. Все для мене. І для мене Бурківці мої, і віковічний дуб сторожом на вході на цвинтар. І місце для мене є на тому на цвинтарі. І ставок навпроти, ліс за горбом. Все моє з дитинства.

Я постаріла, зморщилась, згорбатіла. Нога погано відчиняється. Очі погано бачать.

А сини мої соколики повиростали, полисіли, вуса посіділи. І далеко.

Отаке життя. Закони природи.