Нариси про родину і село.

БАБА ЛІКСАНДРА

Це була немолода і дуже сварлива жінка. Мала двох дітей – Івана, мого батька, і Катерину. По словам баби, коли Катерині виповнилось вісім років, вона і баба заболіли вітряною віспою. В баби все обличчя було покрите шрамами від віспи і випливло ліве око. Так, що на ліве око баба була сліпа.

В той час заболів психічно ії чоловік, батько мого батька. Федосій, і покінчив життя самогубством. Він при панських покоях був поетом. За гарні похвальні вірші йому давали заробітню плату, таку, що хватало на прожиття всієї сім’ї.

Панський маєток знаходився над колгоспним ставком. Це був довгий одноетажний будинок з великими вікнами.

 БАБА СИКЛЕТА

Мамина мати була тихою, спокійною, врівноваженою жінкою. Мала чотирьох дочок: Палажку, Маринку, Домаху і Антошку, мою матір. Жили в малесенькій хатині, побудованій ще батьком її чоловіка. Дід Микола і баба Сиклета були обоє великими трудолюбивими людьми. На цьому подвір’ї була побудована і хата брата Миколи. Фамілія їх була Недоборівські.

Баба Сиклета двох дочок видала заміж. Палажку за Горкуна Микиту, а мою маму за Дубового Івана, мого батька. До Маринки прийняла зятя Василя Макордєя. А Домаха лишилась незамужньою. Була вона якоюсь стисливою, несмілою. Так і прожила в селі ніким не заміченою.

Дядько Василь Макордєй так і прожив майже все життя з тіткою Маринкою в построєній ще дідом хаті. Мав п’ятеро дітей. Ще малими повмирали Іван, Оксана, яка була від народження незрячою, Василь, що народився недоношеним, то їсть нежиттєздатним. Виросли тільки двоє: Степан і Федько. Вони потім і поїхали шукати щастя в Одесу. Стьопа був сталеваром, Федько став вченим. Вчить студентів в Одеському університеті, займається научною роботою з хімії. Вони і забрали потім батьків до себе і доглядали іх до самої смерті.

КУРСИ ТКАЧИХИ

 Мама виявила бажання навчитися ткати полотно. І от осінню після збору урожаю з поля і городу батько договорився в Карпівцях з ткалею, що та навчить маму всім премудростям ткачества, а батько за це пошиє хазяйці і хазяїну по парі чобіт із шкіри бичка, вичиненої батьком. Купили свій верстак (ткацький станок), начиння, снівницю, вертушку, і мама по своїй кмітливості обігнала свою вчительку. Особливо в художньому розташуванні різнокольорових полосок при виготовленні ряден. Вал (це потовщена пряжа) мама сама красила для виготовлення ковриків і ряден. Я вже вміла веретеном прясти вал. Це в селі повинна вміти кожна дівчина. Як нема напрядених і вишитих дівкою рушників, то її вважали ледачою, і хлопці не брали заміж. На пам’ять і до сих пір в мене зберігається домоткана скатертина. Ткались вони особливо, на шости підніжках. І виходив особливий малюнок в ромбики, а то і в ялинку.
Полотно, рядна і мішковина виготовлялись на двох підніжках, а рушники – на чотирьох. Потрібно було уміння намотати основу на снівниці по особливому вичисленні в пасмах. Пасмо складалося із тридцяти ниток. Полотно ткалось: вужче – в десять пасом, ширше в дванадцять пасом. Скатертина в 16 пасом, рушники в вісім пасом. Рядна і мішки – в десять пасом. Підткання (поперечні нитки) залежно від виробу підбиралась товщина ниток. Як я любила з мамою точно вищитувати нитки в пасмах, намотувати цівки для човника. Цівки батько робив із трубчатих стволиків бузини. Любов до ниток мама привила мені на все життя. Люблю згадувати часи, коли в хаті кружилася снівниця, витушки, шуршав колесом коловороток. Як тільки мама виходила з хати порати худобу (так називалось годування домашніх тварин), то я з її дозволу миттю сідала за верстак і ткала.

 Також у всьому хотілось бути схожою на маму. Адже, таке життя було: і постелю, і одежу, і взуття самотужки потрібно було робити.

ЛІС

 Осінній ліс доспівував свою пісню. Жовтень встеляв стежки золотавим килимом. Гойдаючись опускалось листя, міняючи кольори стежок, доріг. Розбіглися по галявині опеньки, подекуди дружно обнімаючи стовбури вікових дерев. Це була наша пора заготовити на зиму дубового листя для палива. Баба Ліксандра згортала граблями в великі купи, а я з мамою в туго набитих лантухах (зшитих великих мішках із ряден) носили додому і також туго набивали в хлів. Зимою найкраще ним нагрівали грубу, спалюючи один лантух за вечір. Від цього листя довго не загасав жар в грубці. В хаті було тепло і затишно. В жарі пекли картоплю пахучу і хрумтящу, їли з квашеною капустою. Такі вечори пам’ятаються, як святкові.

НІЧ

 Застудилася земля, схрипло небо. Обірвані хмари біжать низько над селом, обдираючи боки об верхівки дерев. Місяць підганяє їх, вказуючи дорогу. Небо – м’яка постіль. Коли спалахувала блискавка, розкидала по небу білі тріски. В хаті засвічувався образок на покутті. З нього збігала тінь. Страх відходив. Ставало затишно на печі від муркоту котика. На підвіконні цвіли калачики – мамині улюблені квіти. В хаті пахло свіжим сіном, котрим було вимощене ліжко. І приходив чарівний сон.

ШЛЯХ

 Щовесни супроводжую його в ностальгічній подорожі до села. Бува, на шляху від утоми прожитих років сяду на рові лісу відпочити. Молодий вітерець хизується силою. Здмухне сухі гілочки з кущів квітучого терену, поворушить його цвітом. А шипшина цвіте великими пахучими рожевими квітами. Вподовж рову цвітуть синенькі проліски, жовтий первоцвіт. Навпроти з чорної ріллі зринає ввись таке ж чорне вороння. Все вище і вище здіймається в небо сонце. Відпочили ноги – пішла далі. Вже перед самим селом помічаю кущі верболозу по коліна в воді в сіро-голубих котиках. Серед них зависає перша бджілка. З легким підстрибом пробіжить по воді лелека, залишаючи за собою обірване намисто срібних бруньок. А в залитому сонцем просторі глипає крильцями метелик. Радіє пробудженню. Йокне серце, відчуваючи біль весняної краси.

 А ось за лісом і горб, покритий зеленою травичкою, білими і рожевими маргаритками. Ми їх називали кражаночками. Цвіте синя шальвія. А на крутому спуску цвинтаря розстелився пахучий чебрець. Зліва шелестить в ставку очерет. Проминаю греблю, де завжди співучо шумить вода.

 Перша зліва - хата моєї шкільної подруги Гані Мельник Гаврилової, котрої вже нема в живих. Справа – круча. Спускаюсь до кринички, щоб напитись джерельної води. Над кручею на своєму подвір’ї стоїть Марійка Харчук з палочкою, як і я. Теж моя подруга дитинства, кличе до себе погостювати. Поклала в миску свіжого сиру, налила молоком. Поклала домашньої випічки хлібу. Це все було від щирої душі, по домашньому. Погомоніли. Згадали молоді роки і наш злиденне дитинство.

 Завтра проводи на цвинтарі, де зберуться всі мешканці села. Біля кожної могилки своя родина.

 Сестру Надю дома не застала. На подвір’ї з віником, як з винтівкою стояв п’яний Гриць. Став сквернословити, не пустив в хату. Прийшла Надя, стали між собою гризтися.

 Переночувала у Вєри Бадігон, внучки баби Варки. Від образи не спалося, що Надя приютила цього п’яницю на батьківське добро і хазяйство. І сама спилася.

 Вийшла на подвір’я. Жовті мухи зі сходом сонця вже роїлися стовпом над купою перегною. Півень зранку повів курей на город на черв’ячні заробітки. Кіт сидів на лавці біля недопитої миски молока і позіхав.

 Пішла на цвинтар, пороздала дітям привезені гостинці. Почали сходитись односельчани. Я поклонилась могилкам Антона, Лєни, батька і матері, тітки Домахи, прибрала торішнє листя. Всі могилки поросли барвінком з синім цвітінням, неначе ковриками.

 Помилувалась на цю одвічну красу, і коло дванадцятої години поїхала додому, в Бердичів. Сильно відчула свою самотність. А люди сім’ями збирались біля своїх рідних… А через верховіття велетня дуба проглядало село…

 ЦВИНТАР

Життя коротке. Добра земля, ти завжди всіх приймаєш. Ще нікому не відмовляла, ні грішному, ні праведному. Я зрошувала слізами барвінок на могилках рідних людей. Запах полину знову поніс у забуття.

По дорозі поспішала підвода. На ній погойдувалась труна. Дядько вйокав, шмагав коней. На вулиці одні плакалі від вітру, другі ковтали сльозі жалю за померлою. Першим зустрічає тих, хто прийшов на цвинтар, велетень дуб, а на ньому великий древ’яний хрест. Хоронили бабу Митрофаниху. Розкрутились рушники, опускаючи труну. Посипалась земля. Сільські музики заграли похоронний марш. Одинокий дядько дмухав у бас. Школяр тримав біля губ трубу, мов шоколадну плитку. Кехкала третя труба, ляскалм тарілки і найголосніше гупав барабан. Усе затихло. Усе скінчилось. Могилу загорнули землею. Син закликав присутніх на обід. Пом’янути померлу полагається.

В центрі села стояла церква. Дерев’яна, пофарбована в блакитний колір. Вона була окрасою села. Мала кілька куполів, яки завершались хрестами різної форми. В дні свят і горя першими оживали дзвони. Сюди сходились мешканці найближчих сіл.

 НЕВІСТКА (моїй подрузі Марійці Харчук)

Марійка йшла з городу, ледве переставляла ноги. Плуталася в бадиллі, чіплялася за гарбузиння. Блукали довкруг втомлені очі. Натомилася за день. Вчепились, переплітаючись, пальці у вінки цибулі. Хотіла закінчити роботі до свят. Чекала сина з невісткою.

Приїхали. Син порався біля машини, допомогав батькові по хазяйству і в городі. А невістка за літо поправилась, стала круглою, неначе хом’як. Ходила неважно. Коричньові щоки виблискували неначе цибулини в вінку. Пила молоко, змащувала хліб медом. Бувало, спала до обіду. Будили мухи, котрі лоскотали вуха. Модняча зачіска закривала лоба і сонце. Дрімала то біля копиці, то біля люстерка. Після обіду завжди чекала свекруху з городу, корову з поля. Хрумувала морквою, яблуками. запивала жовтками свіжих яєць. Рот полоскала кавою. Ціле літо загорала на сонці. З нудоти ходила роздратованою, чіплялася до всіх, наче реп’ях. Надокучала чоловікові. Нагадувала, що пахне-воняє навозом, бензином. Потім, біля телевізору, мрійно літала в Монако, Бразилію. Просиналась в хаті під солом’яною стріхою і знову пила молоко з медом. Завжди обходила стороною городній інвентар. Часто дивилася вслід стомленій свекрусі, коли та несла відра з водою від колодязя. Полатаний фартух майже торкався землі. Тоді невістка пухлим пальцем показувала дитині на бабусю і повторювала декілька разів: Фу! Бяка!..

НАЦІЇ В СЕЛІ

Село неше, Бурківці, можна сказати, було інтернаціональним. Окрім українців, корінних мешканців села, було три сім’ї євреїв. Це Мізрахи, Літмани і Розенфельди. Мізрахи і Літмани були багатодітними, і жили по-єврейськи. Мізрах працював зав млином. Літман держав крамницю, а Розенфельди перед війною виїхали в Бердичів, де займались торгівлею. Біля землі не працювали.

Ще у нас жили поляки, Заруцькі, Зволинські, Субутовські, Андріївські. Звертались між собою – «Прошу пане». Одягались трошки інтелігентніше, ніж українці. Були не багатодітними, але ж біля землі працювали з ранку до вечора, нарівні з українцями. Балакали з польським акцентом.

 СКРИНЯ

Це найдорожча мебля у кожній оселі. Це такий великий «сундук», в який складались сувої натканого полотна, рушники, декоративні в полоску рядна, які застилались в святкові дні на ліжко і лавку. А ще там зберігалась святкова одежа хазяйки і хазяїна, куплена раз і на все життя «на свято».

Хазяйці: вишита сорочка, широка шерстяна спідниця, святкові черевички, чи чобітки, часто червоні.

Для хазяїна: вишита сорочка, свитка і шерстяні штани.

В прискриньку зберігались низки коралів для жінки, колечка і папери (документи).

Що мені подобалось в бабиній скрині, - то були гарні тернові чотири хустки. Різнокольорові, квітасті. В мами теж було чотири. Зав’язувались вони на голову тільки в великі свята.

А буденна одежа була вся домоткана, висіла на жердці